Ні це не вираз, в стилі – татові або мамині, це дійсно носії старовинного прізвища, яке дивом прижилося у нашому смт.
Таке дивне прізвище мали двоє братів-близнюків, роки на три-чотири старших за мене.
Бо у 8му класі ЗОШ (2000роки) вони вже були повнолітні, а я лише наступного року відчув перший шок від «військових» повісток до воєнкомату. Тож, десь роки 3-4 точно.
Не дивлячись на те що вони були явно розумово або психічно нестабільні вони як і я вчилися у А-класі. Це була ніби збірна солянка. Минулого року я перейшов до А класу з Д, на жаль не з причини «відмінності», а навпаки, мене перевели бо мав проблеми з дружніми гопниками тоді ще, тож мене лише у 8 класі сподобилися перевести у інший клас. А так, з 3го, мав честь спостерігати за важілями природних інстинктів, без «планети» звірів, бо це ж були хлопці а не звірі.
З Батіними я до того майже не стикався, бо класи мали паралельно відмінні розписи лекцій. Але одразу як їх побачив, як би я не був заляканий, але вони на мене справили враження.
На жаль і у А класі хлопці були не ліпші за попередній клас.. коли їм було скучно і не цікаво тикати мене, то переходили чергою на Батіних. Звісно ті іноді заходили до класу з запізненням,як я здогадувався, у них батьки були зайняті десь виживанням, тож дітей особливо не доглядали, сподіваючись на те що, як казали у давнину-«одна голова добре, а дві-то й гаразд».
Вони завжди ходили разом, як сіамські близнюки. Але і це не рятувало їх від підліткового потурання.
Мені було не зрозуміло одне – ну хай я один був дурник і худорлявий, як мішень легковажна, а чому їх намагалися зачепити.
Сказати чесно, задири особливим розумом не видавалися, що могло б хоч якось їх виправдати, тому мабуть уся звитяга голови йшла у потискання інших частин багатостраждального тіла.
Загалом школа була «збірна», бо майже уся босота у перемішку з сільскою «кугутнею» мала навчатись.
Тому коли навіть почалися перші «збори», десь з 5 класу, не дивно що половина босоти була у тих рядах. Авторитетів звісно не було, але майже кожен опісля таких рейдів ходив школою як півень.
Мене теж час від часу намагалися долучити до «зборів», але зрозумівши що окрім мішені я більше нічим не корисний, глузували та били нас з Батіними по черзі.
Та ця історія була би не повна, і до чого я ж вів з самого початку, бо це була лише прелюдія. Бо згадалася мені тодішня нечувана, але цілком прогнозована історія, з цими ж близнюками.
Атож.. якось я мав щастя занедужати на тиждень.. хоча тиждень то забагато сказано. На 4й день мати виперла до школи, написавши пояснювальну записку, щоб не ходити до лікаря. Люблю маму за те дуже. Прийшовши до школи я відчув якусь напруженість вже із входу. Там були присутні батьки… Батіних і місцева міліція.
У стороні стояли наші хлопці і про щоб перемовлялися. Але у очі кинулося те, що серед них не було двох..
Батіни видно хотіли крізь землю провалитися, але батьки їх стримували. Хлопці були збуджені, аж поки наша класуха їх не відправила до класу. Я теж волів бути тут же, аніж вертатися до класу. Але мене вже побачили, і тікати було нікуди, я ж до того був ще й чемним, не завжди звісно, але здебільшого, і саме навіть тоді, коли мені бридко було до чемності.
У класі спочатку теж не все було ясно, але чим далі я побачив окремо на столі, де завжди сиділи Батіни статтю.. скориставшись мішаниною у класі я щось прочитав. У статі розповідалося щось про «поножовщину» між підлітками. Я ненароком вирішив що вони школи від гопників спасли, та грудьми стали на дорозі цих зеків та бандюгів. Та все виявилося банальніше, що мене загалом не здивувало.
Виявилося що за час мого творіння, за моєї тобто відсутності, зло вирішили таки вимістити наповну на братах, та настільки їх довели, що ті змушені були узяти наступного дня із собою ножа. А так як наші гопніки класні особливим розумом не відрізняються, то почавши домагання знову, один з них отримав ножем!...
Звісно був ґвалт і спочатку хлопці зніяковіли, а брати тим часом кинувши приладдя помсти зникли кудись. Звісно свідченням гопоти я не здивувався, бо майже усі свідчили проти Батіних.
Але я тоді вирішив що якщо мене будуть питати, то я видам свою правду. Я ж розумів що це був банальний самозахист і я б зробив так само. Тим паче що жертва вижила, тільки побувала у травматолога. До того ж це створіння ходило вже кілька місяців на «гантелі» або простіше качалося у якомусь районному клубі. Але дивним для мене було те, що навіть заняття спортом декому не допомагають, бо це створіння і до мене часто «залицялося».. видно гей був прихований .
Та якщо ви гадаєте що ця ситуація хоч чомусь навчила цих ідіотів… ні, зовсім. І я тому був надалі свідок. Правдиво сказано, що у де-які голови розум не повертається-бо НІКУДИ.
Це прикра правда.
Поки герой мав гипса, він ходив я цап посеред городу, прямо медаль просив. Поріз для нього виявився путівником у світ авторитетів. Тепер ніхто не мав права з гопоти насмілитися підставити під сумнів його постать.
Тож згодом Батіни були змушені щезнути. Бо другий «самозахист» міг виявитися вже навмисним нанесенням, хоча моя б воля – цього цапа та гопоту як раз треба було на кілька діб до «мавпівника». Але вони були ще неповнолітні, це їх як і лімонівських нео-нацистів РФ спасло від відповідальності.
Більше я батіних принаймні у школі та поряд – не бачив. Але чув пихаті»кукурікання» жертви, яка мірилася знайти та провчити братів. Я так розумів що це було навмисне трясіння повітря, щоб нагадати що він досі авторитет. Хоча це чмо не було і мізинця авторитету. Таких звали у народі хуліганами.
На наступний рік батьки і мене перевели до вечірньої школи, бо бачили що я взагалі «забив» на навчання, що відбувалися кожен день окрім вихідних.
Мене навіть опісля відвели до недільної школи, щоб я типу знайшов себе… але я зараз розумію що краще б цих вилупків туди здали, да на хліб з водою, щоб трохи мозок у молитві і пості розвинувся. Але на жаль і на щастя для них, доля сама вирішує кому який шлях і обставини.
А я з часом почав слухати метал, бо це мене якось заспокоювало і просто подобалася музика. Я не був ні рокером, ні готом ні панком, а простим неформалом зі своїм внутрішнім світом,у який окрім самих близьких друзів не пускав.
Звісно що з недільними заняттями далі не склалося, бо почалася ще й моральна боротьба, коли сказане священниками в ряди не йшло з тим що було насправді. Тому і від віри за кілька років я відійшов, та став атеїстом.
Минуло два майдани, я змінився внутрішньо, та покидьків бачив наскрізь, а згодом якось зустрів тих самих братів. Ми не спілкувалися, а лише обмінялися поглядами. Звісно мене вони не впізнали, але я цих героїв пізнав. Мені досі було їх жаль, як мабуть і себе, що тоді не вступився на них.
Бо чомусь завжди покидьки легше єднаються заради спільної справи, а ми інші сподіваються лише на мирні перемовини, кладучи за їх фінансові інтереси не лише голови а й душі.
А скільки ще таких Батіних блукає по Батьківщині, вже у складі ДРГ та ДУКів, але не можуть навіть отримати статуса бійця АТО та гарантованих соціальних прав. А лише стусани у тилу, та пихаті обличча нових ментів у законі, які стають «поліцаями».
Цесь ми це вж
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620773
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.11.2015
автор: Велес Є