Кровоточить рана зламаної гілки
І сльозою плаче старий осокір -
Вже не буде цвіту, весняної бджілки,
Вже не буде листя, тільки біль безмір.
Похилилась крона старої тополі
І в ставок упала від лихих вітрів,
Що тепер панують у рідному полі,
Що прийшли без кличу із чужих світів.
Підіймають хвилі вітри-буревії
І звільняють силу темної води -
Геть змивають води береги надії,
Розмивають греблі, полишив сліди.
Ті сліди глибокі душу розривають,
Розбивають мрії вільного життя.
А вітри все більше щодня завивають
І від них немає ніде укриття…
І ніхто не знає звідки вся та сила -
Чи то Божа кара, чи то благодать?
Та єдина правда – правда є безсила,
І подальшу долю ніяк не жадать.
Вже не буде неба ясного такого,
Не засвітить сонце з-за старих дубів
Не розквітне квітка ясена старого,
Від страшної бурі весь світ задубів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620686
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.11.2015
автор: Андрій К