Це був холодний дощовий день, який вирізнявся з-поміж усіх моїх сірих, будніх днів лише тим, що мені знадобилась парасоля, аби безперешкодно дійти до школи в сухому стані.
Повсюди були калюжі. Навколо панувала тиша. І лише осінній дощ невпинно стукав по холодному асфальту, порушуючи ідеальну вуличну тишу.
Я, як завжди, попростувала до школи. Взявши до рук парасолю, я відкрила її і сховалась під неї, наче мале незграбне пташенятко під мамине крило, котре захищає це невинне дитя, що ще не готове до дорослого життя, від усіх небезпек і негараздів цього світу, який зовсім не призначений для дітей. А все тому, що сучасний світ - це арена, де відбувається боротьба сильніших і слабших. Світ став своєрідним "другим Колізеєм", а люди - гладіаторами, котрі борються не на життя, а на смерть.
"Виживає сильніший!" - ось головний девіз ледь не кожної сучасної людини. А хіба ми не повинні допомагати слабшим за себе, аби їм було легше залишитись живими? Вочевидь, більшість рахує, що ні. Так ми ще й добиваємо їх, остаточно закопуючи будь-які останні шанси тієї чи іншої істоти, слабшої за нас, на виживання, закриваючи перед ними усі двері. Чим вам не гладіатори, га? Кожен сам за себе, як і на гладіаторській арені. Та це лише короткий філософський відступ від мого нічим непримітного, звичайного дня; своєрідний роздум про насущне...
Раніше я не дуже любила дощ, бо ж, будучи маленьким іще дурненьким дитям, я не могла через дощ виходити на вулицю, через те, що одразу хворіла і, потім вже було не до вулиці. Але з віком мої вподобання суттєво змінились. Тепер, коли я, - хвала Богу, - почала менше хворіти, а, крім цього, менше ходити на вулицю через відсутність часу, то я полюбила дощ. Малим дітям, котрим тільки б скакати і бігати по вулиці, як татаро-монгольська навала, мабуть, мене не зрозуміти.
Хоча, сучасні діти інші пішли... Їм, аби планшет чи смартфон або ноутбук в руки дали чи, може, за комп'ютер їх посадили і все, життя - суцільний рай або ж "ніштяк", говорячи їхньою мовою...
І все ж, повертаючись до мого звичайного буднього дня, хочеться сказати, що дощ, як на мене, - це одне із тих явищ природи, котре спонукає творчо мислити (не знаю, як інших, а мене - так), адже саме під час дощу у мене виникає найбільше творчих ідей, завдяки яким тут народжуються на світ мої невмілі, недосвідчені малята-слова, аби снувати по людях і чекати, що хтось таки впустить їх у свої теплі хатинки-серця.
От і тоді був якраз саме такий день, - найкращий період для написання чогось нового і геть незнайомого до цього часу.
Окрім цього, дощовий день - це час, коли можна подумати про насущне: життя, суспільство, потреби, ресурси, економіку, політику, науки і таке подібне. А ще, можна і пофілософствувати, що я дуже люблю робити. Це прямо моє життєве кредо. Не знаю, звідки в мені взялась любов до філософствування і мислення про усе, що турбує, мабуть, ледь не кожну людину, але точно знаю, що це моє головне заняття, особливо у такі дощові дні.
А на вулиці під час дощу потрібно гуляти під парасолею. Мабуть, це один із найкращих плюсів дощу. Спитаєте, чому? Я можу дати вам відповідь на це запитання. Усе тому, що, коли ти йдеш під парасолею, то тебе ніхто не бачить. Ніхто не бачить твого обличчя, не вдивляється в його риси. І ти відчуваєш себе, ніби захищеним від злих поглядів, коли такі є. Бо ж, як немає дощу і ти йдеш, певна справа, без парасолі, то будь-хто може наврочити тобі. Парасоля - захист від злих помислів ближніх.
І от, йдучи вулицею в такий звичайний, але водночас знаменний день, я відчувала себе частиною цього дощу, одною краплею серед усіх цих краплин, які падали на мою парасолю і на асфальт, гучно б'ючи об нього, наче лементуючи - певно, кликали на допомогу.
У школі день минав, як завжди. Я відчувала себе, наче не в своїй тарілці, ніби я - порожня, незаповнена клітинка посеред множини інших клітинок...
А знаєте, під парасолею куди краще, аніж під крилом школи, котра не може захистити від сучасних дітей.
Я поверталась додому пізно, бо ж маю щільний графік, кручусь, як білка в колесі цього року.
Але парасоля - мій невід'ємний осінній атрибут. Я йшла знову під її надійним захистом, під цією напівсферою, котра обороняла мене від холодних краплин і злих поглядів.
Життя під парасолею хороше і безпечне, та, на жаль, зовсім не цікаве, ніби стерилізоване або ізольоване від інших. Саме тому, я вирішила, що парасоля буде захищати мене лише під час сильного дощу. А весь інший час, я краще буду беззахисною перед цим світом, аніж сидітиму у своєрідному футлярі, в шкарлупі, як головний герой із новели Чехова під назвою "Людина у футлярі".
Ось так і минув у безперервних роздумах мій звичайний, нічим не примітний, сірий, будній день: під парасолею, що захищала мене не від людей, а від дощу, та й то лише тимчасово...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620633
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.11.2015
автор: Іванна Западенська