Я іду крізь бурю і грозу,
А в далечині бачу свою мету.
Важко по землі ступати,
Хочеться просто кричати,
З місця не ступати,
Зусиль більше не докладати.
Але я бачу свою мету
І заради неї йду.
Для мене нестерпний цей шлях,
Яким я ступаю вся у сльозах.
Плаче небо і плачу я.
За що мене покарали небеса?
Йде час – і ось я радію,
А у серці плекаю надію.
Довкола мене – квіти й щастя,
І я вірю, що все вдасться.
А потім знов дощ наступає,
Який моє серце вже інакше сприймає.
Краплі дощу освіжають лице,
А вітер мені сил додає.
Він танцює у вітках дерев і дарує життя –
Ось таким тепер бачу його я.
Впевненим кроком йду
І долаю перешкоди на своєму шляху.
Бачу, що вже близько моя мета,
А тому з останніми силами збираюсь я,
Та вони, на жаль, вже кінчаються
І ноги у мене підгинаються.
Я падаю обличчям до багнюки.
Признаю: мушу опустити руки.
Впала, не здатна більше йти!
Так близько від своєї мети!
Невже стільки пройшла, а тепер здатися?!
Ні! Я буду далі старатися!
Як не дійду, то доповзу!
І я вступила знову в гру!
Знаєте, я дійшла до мети
І зрозуміла, що основним було йти.
Тобто мета не мала жодного сенсу,
А лише додавала перцю.
Вона заохочувала далі просуватись,
А основне завдання – пройти шлях і не здатись!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616293
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.10.2015
автор: Кшися