І може не твоєю казкою на вечір стала я.
І наша осінь квітами вже цвіте.
І ти моя останняя помилка –
І всю цю радість вітер від нас несе
Туди, де нас напевно немає.
Туди, де нас ніхто не чекає.
Туди, де нас й не мало б бути.
Туди, де тихо. І не чути…
Куди ти квапишся, скажи?
Куди тебе несе дорога?
Куди ти бігти хочеш, поясни?
Чи може ти туди захтів, до Бога?
Люди різні по життю бувають.
І певно різні є і ми.
Та ти чуєш, як дощі співають,
Що ллються восени?..
А я не з тих, хто буде плакать.
Я і не з тих, хто на коліна упаде.
І щасливою мені бути не завадить
Й той, що ніж до горла прикладе.
Я можу тоннами брехню кидати,
А можу правдою на смерть убить.
Ну що? Ти хочеш щось мені сказати?
А що це? Кажеш вітер уже спить?
Відчай. Чай. Відчуй. Відчай. Чай. Відчуй.
Колись ти скажеш, що мене не знаєш.
А може змінишся ти і впізнаєш
Дівчину в мені, що так тебе кохала,
Що так тобі і крихти правди не сказала…
Слова – слова… Кому вони потрібні?
Слабка – слабка… Ніхто і не потрібний.
Гірка і не смачна, як кориці стружка…
А що? Думав я шоколаду кружка?
Напийся мною! Напийся до дна!
Так, я твій кривавий бокал вина…
І навіть, якщо ти зранку прокинешся
Знай, до кінця тижня тобі жити лишилося.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616258
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.10.2015
автор: Вероніка Стрельченко