Я зайшов з коридору в квартиру після короткої розмови з Сашею. Про її зміст я розповім пізніше, бо зараз то не так важливо. На порозі мене зустріла Наталя. Вона перестала плакати. Карина відносно привела її в порядок. Її очі висохли від сліз. Тепер з них сочився холод. По її погляду я зрозумів, що вона мене цього не забуде. І я вже навіть здогадувався, як вона мені помститься. Тепер вона знає про мене більше ніж я того хотів. Ми не прощались, вона мовчки вийшла, а я зачинив за нею двері.
Карина сиділа за столом і з відразою дивилась на мене.
- Ну і що це, бл*ть, було? – запитала вона.
- Виховний захід – процідив крізь зуби.
Сів навпроти. Вона не приховувала свого роздратування від моїх вчинків. Я розумів її. Прекрасно розумів. Але не настільки, щоб признатись в цьому.
- Якого дідька ти їх запросила? – запитав я.
- А що? Не можна? – вона виклично глянула на мене.
- Карино…
- Що? Думаєш, вона буде нам мстити?
- Нам? – перепитав я – мені.
Вона схопила чашку зі столу і метнула її в стіну попри мою голову. Я не знав, хотіла вона в мене попасти, чи спеціально промахнулась. Вона вдарила руками по столі один в один копіюючи мене в моменти люті.
- Та скільки можна?! – заладила вона – ти можеш перестати думати лише про себе?!
По правді, я не розумів звідки такі висновки, але зрозуміти жіночу логіку, наче пиляти дерево зубочисткою. Процес може і йде, але толку з нього? Даремні зусилля та лишні нерви.
- В тебе все так – між тим лютувала Карина – говориш, що хочеш бути зі мною, але ти не сприймаєш нас як ціле. Все «я», «я», «мої проблеми»!
- Я вберегти тебе намагаюсь – тихо сказав я.
Це правда, я б ніколи не дозволив їй постраждати замість мене. А особливо тепер.
- Вберегти?! – ще гірше залементувала вона.
- Від, бл*ть, проблем. Що ти їх допомогла створити.
- Я?
- Не я ж…
Карина метнула в стіну іншу чашку. Цей раз вона явно цілилась, але все одно промахнулась. На мене посипались лише уламки. Зате вона замовкла. Лише стояла навпроти мене тяжко дихаючи. Вона знала, що я рідко вигадую щось з пустого місця. Тепер лише залишалось допоки Карина буде в адекватному стані для розмови. Я не поспішав, хоча варто би було. Але факт є фактом, я дав їй час відійти і все обдумати.
- Все? – запитав її – вгамувалась?
Мовчанка знак згоди, як то кажуть. Карина сіла навпроти мене. Лікті демонстративно оперлись на стіл. Очі прикипіли до мене. Я вирішив, що це знак і продовжив.
- Думаєш ви з нею подруги? – запитав її.
Вона хотіла спопелити мене вогнем. Клята жіноча солідарність.
- В неї немає друзів. В неї є ті, хто підпадає під її інтереси. Якщо ти з тих – вітаю, ви шапочні друзі.
- Вона не єдина використовує людей в своїх цілях – Карина таки втикнула свою шпильку.
Я пропустив це крізь вуха. Ніхто не ідеальний, а я тим більше. Гріхів за мною достатньо для віп котла в пеклі. Але зараз було не до розбору польотів моєї блудної душі.
- Знаєш, мене важко знайти, без мого власного бажання – продовжив я – а тепер Наталя знає де я є. Що завадить їй продати цю інформацію тим, хто мене шукає? Чого далеко ходити: он, жінка одного багатія, котрого я не врятував, шукає мене. Де гарантії, що наша відьма їй зараз не дзвонить, і не диктує мій адрес?
- Ти параноїк! – гаркнула Карина.
- Правда? – холодно перепитав я – згадай, як нам довелось вшиватись з Одеси.
Вона замовкла. Нами зацікавився комітет з надзвичайних явищ. Не чули? Я вас вітаю, ви не бачили справжніх садистів і психопатів з ксивами і вченими ступенями. Я вже казав, в кожній країні є щось таке. Держави давно ведуть дослідження в цій галузі. А зроблено все так, що ти просто не підкопаєшся до них і не звинуватиш їх ні в чому. Це приватні компанії, наукові досліди,псевдо лабораторії. Думаєте, чому не було доведено ще ні одного факту надприродних здібностей людини в лабораторних умовах. Це не в інтересах нашого світу. Це і не буде доведено. Хоча майже кожний з нас щось та й бачив чи чув з розділу пара-нормального.
Але я не про це. Ціль цього нагадування була необхідність замести сліди. І заткнути Карину.
- Що їй заважає натравити на мене розгнівану вдову? – запитав я.
Карина не видавала цього, але я знав, що вона шукає відповідь на це запитання. Я продовжив:
- Я образив її, я зганьбив її, змусивши зв’язатись з бабусею. Я не дав їй можливості заробити на собі. І я позбавив її тієї сили, котру вона хотіла собі підпорядкувати. Хотіла настільки, що була ладна принести чужі життя. А може й всі наші.
- В чому ж вона прорахувалась? – спитала та.
- В жертві. Та дівчина виявилась таким собі провідником. Це наче міст між…
- Я знаю, хто це такі – перебила вона – Геральт колись розповідав.
- Добре. Духи мало що можуть зробити таким людям.
- Тоді до чого тут ти? Чому вона не злиться на ту дівчину?
Вона навмисне наголосила на слові дівчина. Ревність. Знайшла час…
- Бо вона не знає цього факту. Лілі, тій дівчині, я теж не казав…
- То це знаєш лише ти? І ти от так візьмеш на себе весь гнів відьми.
- Вибору немає.
- Є.
- Немає, я один з небагатьох,хто може з ним справитись…
Карина опустила голову на стіл. Я спробував заглянути їй в лице, але нічого не було видно. Хтозна, про що вона думала.
- Вона любить, тебе, Макс – тихо прошепотіла вона – вона не зробить нічого тобі…
- Це ти вмієш прощати образи – холодно нагадав я – решта жінок ні.
Он воно що. Он вся їх дружба. Жінки, бл*ть. Знайшли час виясняти хто краще. Я навмисне сказав все якомога холодніше, щоб не видати своє здивування. Я відчув себе ідіотом. Читати людей наче книги, але не бачити такого під власним носом. Здається в мене почала рости лишня хромосома. Привіт тобі: синдром дауна. Карина між тим поглянула на мене.
- Що з тобою відбувається, Макс? – запитала вона.
Волосся на шкірі на електризувалось. Я знав, куди йде розмова і я дуже не хотів заводити її в саме це русло.
- А що зі мною може відбуватись?
- Ти холодний, черствий. Відштовхуєш від себе всіх навколо. Навіть мене.
- Не говори такого.
- Це правда, Макс – продовжила вона – ти відштовхуєш від себе всіх. Ти втягуєш людей в свої ігри, але тримаєш їх в небачені всієї картини…
- Так краще для них – сам не знаю, чому я це сказав, але слова вирвались раніше ніж я встиг вкуситись за язик.
Карина поглянула на мене поглядом, повним суму. Я знав цей погляд. Подумки вона ставила на мені, на нас, жирний хрест. І я нічого не міг з цим зробити. Я сам спалив це все, знищив своїми руками. Я забрехався, загрався. І зараз я вбив останній цвях в гроб наших відносин.
- От і Марко так говорив – розчаровано сказала Карина.
- Я не мій брат – занадто різко відповів я. Занадто різко.
- А я вже не впевнена – Карина знала, як добивати мене словами – різниця настільки розмита, що я вже не впізнаю тебе. Глянь на кого ти перетворився.
- Я просто… - я замовк.
- Що просто?
І дійсно що? Вона була права. Я поступово перетворювався в те чудовисько, від якого намагався триматись якомога далі. Чим я міг це заперечити? Хорошими намірами? Це не серйозно. Добра немає. Це всього лише підступна версія зла. Зло воно і є злом. Ти знаєш, що чекати. А от від добрих поступків ти не чекаєш ніякого лайна. А мав би. Добрими ділами мащені дороги в пеклі.
Марко теж робив все з хороших намірів. Він жертвував оточуючими його людьми, викидав непотрібні пазли зі своїх головоломок. І він теж вірить, що робить щось хороше. Як і я. Я настільки хотів бути не схожим на нього, що не помітив, як в дзеркалі на мене стали дивитись очі мого брата.
- Мабуть ти права – я схилив голову – вибач.
- Ти мене вибач – сказала вона – я не мала б цього говорити…
- Ні, ти все сказала правильно – тихо прошепотів я.
Голова важко впала на стіл. Чоло відчуло холодне дерево. Холодне, як те багно в якому я безповоротно тонув. Карина встала, підійшла до мене. Її руки лагідно лягли мені на плечі. Її губи поцілували мою шию. Я любив її обійми. Я любив її. А чи любив? Так, мабуть таки любив.
- Поїхали зі мною – сказала вона.
Я заперечно похитав головою.
- Ти обіцяв – на її очі накотились сльози.
- Я знаю – сказав якимось чужим голосом, що свинцем вилетів з горла і ранив її в саме серце – але не зараз. Я обіцяв через тиждень…
- Ти головою вдарився? – загарчала Карина – за нами можуть прийти! Ти ледь не помер від передозування в проклятому будинку! Ти прийшов в опіках, ледь живий після пожежі! Думаєш я не знаю, що тебе ледь не приніс в жертву покійний хазяїн квартири?! Чи те, що тебе ледь не збила машина, коли ти рятував ту суку?! Так я знаю!
- Діло не тільки в ній – я спробував заперечити, але тайфун в образі Карини вже набрав обертів.
- Тиждень?! – про волала вона – Тиждень?! Менше ніж за місяць ти вліз в усю ху*ню, в яку лише зміг. Я й думати боюсь, в що тебе втягне твій брат…
Це могло б продовжуватись вічно. Карина дуже рідко лютувала, але якщо вже її понесло… Це як потяг на повній швидкості без гальм. Сам точно не зупиниться. От так і ця жінка. Я любив її. Може й зараз люблю. Може я і Лілю люблю. Бл*ть! Скажете: не можна любити двох? Помиляєтесь – ще й як можна. Просто треба бути повним недоумком.
Але я відволікся. Так от: день, як видно в мене не задався ще з моменту, як я побачив газету з статтею про начебто вигнання демонів. Той мент, додав гостроти. Наталя ж мені зіпсувала весь настрій остаточно. Саша мене добив, а Карина вперто знущалась з померлих нервових клітин. Тож мені просто нічого не залишилось, як…
- Я не просто так це все роблю! – я заволав на неї.
Для ефекту гримнув ще кулаками по столі. Він затрясся, чашки попадали на підлогу. Кухня наповнила дзенькотом розбитого посуду.
Вона замовкла. В очах пробігли нотки страху. Вона боялась мене. Раніше вона могла боятись мене втратити. А от саме зараз вона злякалась саме МЕНЕ. Мабуть я перестарався. Хоча віддам їй належне: Карина як ніхто могла опанувати себе. Вона просто зневажала мене. Я не знаю за що. Але я чекав отримати відповідь на це.
Але вона промовчала. Лише довго дивилась на мене, нічого не кажучи.
- Мені треба йти – я зірвався з-за столу.
Так, час піджимає, мені пора на зустріч з братом. Плюс треба подзвонити Лілі. На щастя я тепер міг відчувати силу прокляття на відстані. Але дзвонити при Карині…
Так, я знаю, я останній мудак і ла*но.
- До тієї суки, з якою ти спав? – запитала вона.
Я промовчав. Пішов в коридор.
- Глянь на кого ти перетворився – вона і далі кидала свої шпильки мені вслід – я більше не впізнаю тебе, Макс…
Я мовчки закрив за собою двері.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615597
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.10.2015
автор: Тост