Напевно в любові скінчилась ручка. Синя чи то блакитна, як його очі, що інколи сняться мені. Не те, щоб я сильно хотіла його обійняти, просто б подивитися, забути, не знати...
Часом, із винаходом усіляких коректорів, гумок - ми витираємо те, що витирати не потрібно. Й пишемо по затертому пастою, щоразу попадаючи на обриси минулих слів. Чи то не слів, а почуттів?
Щоразу ти прокидаєшся, одягаєшся в джинси чи спортивні штани, кросівки, футболка... А я все ще гарно складаю подаровані тобою речі в шафу, бо ж гарні, дуже, бо ж від тебе - мені.
За роки прожиті думками про тебе і не звикнешся, що ти хочеш іншу і в неї, певно, такі ж очі як в тебе. Вона така ж як і ти. Бо любить дурненькі жарти, твоїх друзів, твої ігри, хоббі, ідеї, не свариться, мила, посмішка...її, певно, захоплює тебе так само як мене захоплює небо.
І всі ці пристрасні роздуми ні про що, коли я б хотіла кохати іншого, коли я також любила!..
І що кому треба з нас? Тобі - спокій. Мені - спокій. І, певно, це єдиний момент, що здатен сказати нам про те, що ми, дійсно - до болі чужі та різні.
Пф.
Ото була парочка.
Ото були ми.
Ти і Варварочка,
Дві різні стежки...
©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613561
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.10.2015
автор: Вероніка Стрельченко