Самотній Місяць
питав у Долі:
"Чому все ходиш
ти стороною?
Де знов блукаєш -
шукаєш волі,
чи щоб хтось сильний
забрав з собою?"
"Я не шукаю
великих статків,
мені би тільки
чиєюсь стати, -
всміхнулась гірко
сумна, зів"яла -
та я - Недоля!
(мене так звали
в останнім домі,
де я селилась.)
Мені все кляли,
а я мирилась.
Коли ж не мали
до мене серця -
я стала чорна -
чар добрий стерся..."
"Піди, Недоле -
шепнув їй Місяць -
в стару хатину,
що на узліссі,
знайдеш там хлопця
ще молодого,
але зневіреного
і злого.
Тобі пошиє
новий він одяг,
дасть їжу, воду,
теплом напо́їть.
(Втомивсь бо дуже
жить самотою...)
Розділить ту́гу
свою з тобою.
А ти загоїш
його гризоти
у праці, в ділі
зітре́ш турботи.
Один в одно́му
знайдете Віру -
два серця в ранах
та колір білий!"
/////////////////////////////////
[i]*Українці уявляли Долю у образі вродливої і працьовитої жінки (здебільшого схожої на свого господаря/господиню), яка могла перетворитись на Недолю – обірвану, худу, заспану нечупару, якщо її власник заслужив – або за гріхи, або за справи, що Долі не до смаку.
*Загалом на Долю можна і треба впливати – прислухаючись до її направлянь, вірячи в неї і самого себе та невтомно працюючи над собою.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611762
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.10.2015
автор: Мар’я Гафінець