Над осіннім полем, повіває вітер.
Уздовж краю поля жовте листя сіється.
Ще ледь – ледь лишилися спогади про літо.
Скоро світ оголений мрякою умиється.
Скоро листя струшене під березу вляжеться,
Стане бурим місивом, ковдрою траві.
Під тужливі струмені дереву згадаються
Пісні солов’їні в молодій листві.
Віти дрібним листячком навесні вдягалися,
Небокрай блакитний сонечком сіяв.
Вірилось берізці в те, чим присягалося,
Коли, буйночубий, поруч клен стояв.
Вірилось – не вірилось, чи лиш тільки марилось
Під звабливий шелест про юначі сни.
Хряскотом сокири чорне лихо вдарило,
Горем перекреслило сяєво весни.
Як вона кричала! Як додолу гнулася!
Гілками чіплялась за його гілки...
Людям її стогін, її крик, не чулися:
Після них лишаються щепа та пеньки.
Над осіннім полем повіває вітер.
В далечінь прозору відлітає клин.
На пташиних крилах відлітає літо.
Від юних берізок, від сумних ялин.
07.10.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611752
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 07.10.2015
автор: dovgiy