Ми сутеніємо у рамі із гілок,
Ми – поряд і на відстані століття.
У грудях двох – із самоти клубок
Окутав швидко болю квіттям.
І губиться, здається, все святе,
З гробів встають провини наші
Куди всіх нас, блукальців, віднесе,
Хто нам отруту домішає в чаші.
Ми вечоріємо, вже скоро полотно
Нас перетворить у деталь пейзажу
За нами тінями – Добро і Зло,
А хто ж із них урешті переважить ?
Біжить над нами скрючене гілля,
Такі ж химерні в нас дороги.
І дім димком нас кличе іздаля,
Та у вікні нема чомусь нікого
Ми сутеніємо, і знову перейдем
За той поріг, де розірветься голос.
Чи там себе в пітьмі знайдем,
Чи небуття поглине, наче колос
А поки хаос у експресіях неясний,
В напрузі божеволіють мазки.
Чи знайдем візерунок власний,
Допоки не розпались на кістки ?
23.04.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611186
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 04.10.2015
автор: Віталій Стецула