Вітринний блиск б'є місяцеві в груди,
Афішами здригаються слова...
А він іде. Із Всесвіту в нікуди.
А в ньому кожна крихітка – жива.
І брязк, і виск – гарчать залізні коні,
Крізь себе пропускаючи орду...
Старий гуцул на людному пероні
Потроху вичакловує ходу.
Йде повагом, спираючись на бартку –
І вік не той, і музика не та...
Від натовпом народженого ґвалту
Лиш вітер не загубить вірний такт.
Довкруг гудуть, раз зиркне хто спідлоба:
В сорочки надто вишивки чудні?
Чи може візерунок хтось вподобав?
Це ж рідне й... невідоме в наші дні.
Він тут чужий, і час йому не рівня.
А може то вони усі чужі?
Без ліку літ, та звідки йде коріння?
Мільйон облич, насправді – ні душі...
Неспішно йде, натомлено, печально...
Життя – це вічність. Вічність – тільки мить.
Та раптом, озирнувшись, на прощання
Промовить: Прошу, се́бе бережіть...
------------------------------------------
Картина Вадима Одайника – художника закоханого в Карпати
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610986
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 03.10.2015
автор: Вітрова Доця