Його знали всі. Пан Славко часто змінював місце перебування. Завжди потрапляв у поле зору людей, які впізнавали його на вулиці. Вже два роки був мешканцем просторого міста. До того повноцінним, а зараз – у статусі безхатченка. На вулиці опинився закономірно: діти продали дві маленькі квартири, щоб купити одну велику. Трохи пожили з татусем, коли ж втомилися від цієї присутності, то показали на двері. Двері ті були такі широкі, що відкривалися лише назовні. Додому більше ніхто не запрошував.
На перших порах пан Славко збирав пляшки. Потім знову збирав пляшки. Зароблені гроші від здачі скляної тари не були прибутком. Іноді міг купити хліб. Небагато хліба. Ніяких пожитків не мав, лише теплу куртку. Ночувати доводилось у різних місцях. Влітку це могла бути й лава. А зимою – вокзал, іноді дачні хатинки, які господарі не відвідували. Пан Славко дуже любив читати газети. Завше підбирав їх. Цілий день тинявся містом. Коли сідав у трамвай чи тролейбус, збирав повний кошик побажань.
- Їздять тут усякі. Немає проходу нормальним людям, – чув серед натовпу і замислювався про критерії нормальності.
- Жодної роботи не береться! Йшов би вулиці замітати! – лунала одна із найпоширеніших порад.
- Мушу виходити на три зупинки раніше, – таке демонстративне повідомлення було звичним завершенням його транспортних переслідувань.
Пан Славко мав ще одне захоплення. Любив квіти, впорядковані клумби і зелену траву у парках. Любив, як вона пахне, скошена шумними косарками. Але все, що любив, не приносило їжі. Шукав чим поживитися на смітниках, біля кафе. Хто впізнавав, то спеціально виносив харчі в одноразовій пластмасовій посудині чи целофановому пакеті. Іноді потрапляв на соціальні обіди, які були вкрай поодинокими.
Одного разу, сидячи на дерев’яній лавці в парку, трапилася нагода погортати газету, яка ніби спеціально лежала там, очікуючи ще одного читача. Стежкою ішла пані з величезними пакунками і букетом квітів. То не був букет з магазину. А радше пахучий оберемок із домашнього квітника. Пан Славко відірвав погляд від читання. Жінка задивилась на зосередженого мужчину в лахмітті. Аж тут спіткнулася і впала.
- Панусю, Вам допомогти? – кинувся піднімати потерпілу.
- Допоможіть, – відповіла, згрібаючи квітки в один жмуток, – ідіть умийтеся.
- Вельми вдячний за Ваші інструкції, – мовив пан Славко.
Першою виникла думка «поскладати її розсипані помідори і ще якусь городину». Потім спалахнула інша й схаменувся: «він же безхатченко». Тим часом жінка підняла пакунки і пішла. Здолавши з десяток метрів шляху, оглянулася на пана Славка. Він здався їй не просто брудним, дивним, але й надто люб’язним. Ця характеристика випадала із загального образу безхатченків.
Пройшов певний час. Звісно, час завжди минав. Для пана Славка завдання на щодень розподілялися однаково: знайти їжу, нічліг і газету. Останнього могло й не бути. А без двох перших пунктів все було скрутно. Жив одинаком, хоча деякі люди з вулиці мали своє коло і спільно давали раду. Бувало, сварилися, сперечалися, а потім знову поверталися до товариства.
Одного дня «на території» пана Славка з’явилася супутниця, яка назвалась Зоєю. Бродила тими місцями, де й він завжди ходив. Іноді зникала на декілька днів, а потім знову з’являлася. Приносила їжу, хліб. Гостинні частування були надто смачними і свіжими, як для провізії, випорпаної із смітника.
- Звідки це приносиш? – питав пан Славко.
- Хто шукає, той знаходить, – відповідала Зоя.
Ближче до зими клопотався, де ховатись від морозів. Міркував і згадував вокзальні лавки, подерті чоботи і рукавиці. Роздуми перервала поява Зої.
- Можеш перезимувати в якомусь дачному будинку, – запропонувала, наслухавшись його розмов.
- Я знаю багато таких хатинок. Ще ніхто не вивісив табличку «Запрошую жильця», – сказав, усміхаючись пан Славко.
- В одному місці можна. Зимою господарів нема. Що їм там робити? – переконливо промовляла Зоя.
Дуже скоро зима підібралася купою снігу і холоду. Зоя відшукала пана Славка і повела до обіцяного дачного будиночка. Він й справді вирішив там «самовільно» оселитися. Притягнув величезну бочку, назбирував сякі-такі дрова і грівся, коли було дуже холодно. Зоя подалася кудись деінде. Але частенько навідувалась й приносила щось поживне. Іноді пан Славко блукав містом, шукав газету і їжу. Добре, що нічліг відійшов на задній план. А навесні те обійстя залишив.
- Славку, для тебе знайшлася робота, – жваво сказала Зоя, відшукавши його в місті.
- Робота? Для мене одна вакансія, точніше жодної, – наголосив на останньому слові.
- Не мудруй. Збирайся і йдемо! – наполягала Зоя.
- Що ж збирати? Встаю і йду! – мовив пан Славко.
- Оце й кажу! – усміхнулася Зоя.
Вже в дорозі розповіла, що недалеко від тої дачі, де він зимував, є хатинка одних господарів. Вони заклопотані різними справами і шукають господиню, щоб посадити городину і доглянути квітник.
- Обіцяли віддячити харчами та зарплатнею, – говорила Зоя, – Допоможеш взятися за справу?
- Чого не допомогти? – відповів пан Славко, – це краще, ніж бродити голодним.
- Дивись-но, не підведи! Й чогось не потягни на тому господарстві, – сказала Зоя.
Пан Славко саме зібрався дати премудру відповідь потішним жартам Зої, але якраз підійшли до воріт. Садиба була досить великою, а сама хатинка на ній – непримітною. Роботи виявилось багато. Зоя щодня приходила з пакунками, торбинками насіння. Клопоталися весь день, копаючи грядки і пораючись на квітнику. Зоя принесла казанок. Коли розносився запах польового варива, то пан Славко ще з більшим натхненням порядкував на обійсті. Іноді Зоя залишала його на цілий тиждень, а потім поверталася знову. Все було, як тоді, коли він жив на вулиці. Лише тепер пан Славко був «тимчасово працевлаштований».
- Слухай, Зоє, ми довгенько тут кочуємо. Коли господарі прийдуть? – запитав одного разу.
- Яке нам діло до їх справ? Чи працювати вже набридло? – відмахнулась Зоя.
- О, ні! То мій маленький рай. Я так спитав, – сказав, поправляючи капелюха, в якому нагадував істинного бджоляра.
Отак й жили. Пройшло з вершком пів року.
- Що б ти робив, якби мав власний дім? – запитала якось Зоя.
- Нащо мені хата, якщо маю цілий світ? Куди хочу, туди йду. Де втому чую, там ночую! – жартував пан Славко.
- Знаємо цю бесіду. А я серйозну річ питаю! – мовила Зоя.
- Нащо міркувати, якщо в мене нічого немає? – дивувався щиро.
- Знаю-знаю, – сказала Зоя, – закривай тут все, бо маємо піти в одне місце.
- Як треба, то йдемо, – згодився охоче.
Місце, куди привела Зоя, було приватним житловим сектором на широкій вулиці. Тут жили поважні люди, або у всякому разі такі, які завдяки своїй фінансовій поважності придбали це житло. Будинок, біля якого спинилися, не був великим, але гарним і доглянутим. Зоя відкрила ворота. Подвір’я зеленіло травою. Вузенькі стежки огортав кущовий живопліт. Уздовж стежок стояли різні горщики, посудинки, кошики з квітами.
- О! Тут живе якась хороша господиня. Тепер й за цим будинком маємо глядіти? – спитав здивований пан Славко.
- Тут живу я. А можеш мешкати і ти, – усміхнулася Зоя.
Запитальний вигляд пана Славка не збентежив. Сіли на лавці, біля якої росли маленькі зелені ялинки. Зоя розповіла, що він їй приглянувся ще тоді, коли у парку допоміг зібрати розсипані овочі.
- То це ти така пані була? Я ж все думаю, де зустрічав тебе раніше, – сказав пан Славко.
Зоя розповіла, як одного разу перебралася на безхатченку. Хотіла зрозуміти, яким насправді був Славко. Побачила його порядним і чесним. Але чи насправді був таким? Надумала переконатися. Дачна хатинка, за якою приглядали, є також її власністю. А будиночок, де жив зимою, належав родичці, яка там давно не хазяйнувала.
На вулиці і в місті їх називали сивочолими молодятами. Майже всюди ходили разом. Зоя любила купувати продукти і готувати щось смачненьке. Частенько згадувала, як лаштувала частування у нехитрі баночки-скляночки, щоб нагодувати пана Славка. І сортувати все так, наче не з її столу.
А ще вони удвох ходили на пошту. Дочка Зої, яка жила з родиною в Італії, частенько присилала гостинці. Акуратні коробочки, запаковані з любов’ю, завжди пахли теплом.
- Ось так, Зою, наречених треба шукати на смітниках! – любив жартувати пан Славко, пораючись на подвір’ї затишного будинку чи на дачній садибі.
А Зоя лише посміхалась. Тішилася, що історія зустрічі з дивним безхатченком у парку мала продовження. Він заслужив на це запрошення. Не потрібно олівця, щоб написати таку історію. Потрібна віра, велике серце і руки, які пахнуть м’ятою. Руки, які несуть пахучий оберемок з домашнього квітника…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610089
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.09.2015
автор: Іванна Литвинець