Колись давно в казковій країні жила Качка і десять каченят. Країна ця викликала у кожного напрочуд яскраві емоції: небо було не просто блакитним, воно містило в собі найрізноманітніші кольори, від білого до яскраво-червоного, дерева вміли розмовляти, і на гілках деяких з них висіли не плоди, а цукерки, в квітах, між ніжними пелюстками, часто можна було помітити маленьких фей з блакитним волоссям. Люди, що мешкали в казковій країні, яскріли добром, вони не знали заздрощів та жорстокості. Так ось Качка і каченята, які мали щастя жити саме цій країні світла та теплі, купалися в неймовірно свіжому повітрі та насолоджувались яскравими барвами. Качка дуже любила своїх діток. Вона голубила їх, зігрівала, коли Зима дихала холодом та кидала на землю білі сніжинки. Мама завжди захищала своїх дітей та оберігала: коли на маленьких каченят одного разу напала Кішка, Качка щодуху зашипіла та затріпала крильми так, що бідолаха ніколи вже більше не наважувалась підходити до них. Після цього випадку всі знали, що з Качкою жарти погані. Поки пухнастими були маленькими, захищати їх було набагато легше, бо вони завжди знаходились біля матері і завжди її слухали. Коли каченя трошки підросли, то почали прагнути свободи та незалежності. Матір поступово втрачала над ними контроль. Каченята, які думали, що вже дорослі, бігали лісами, степами, навіть не повідомляючи матір де саме вони знаходяться.
Одного ранку Качку прокинулась і діток як завжди не виявилось поряд. Змучена марними пошуками, матір вирішила, що каченята набігаються та самі повернуться. Качка сіла під цукерковим деревом і стала чекати. Минула година, друга, ось вже й молода дівчина Ніч спустилася на землю, дістала довгу кісточку і почала все розмальовувати темними фарбами. В матері болісно стиснулось серце, бо каченята ще й досі не повернулися додому. Сиза Качка заплакала так голосно, що її ридання почув сам красень Місяць.
- Качко, голубонько, - мовив він, - чому ти так плачеш?
- Як же мені не плакати, Місяцю, як мої діточки загубились і я не знаю де їх шукати.
- Сідай на мене, - сказав гарний нічний сторож, - разом будемо шукати твоїх каченят.
Качка погодилась і залізла на гостророгого Місяця. Вони помчали так швидко, що матір мало не впала. Дівчина Ніч, яка ходила і, дістаючи з кошика зорі, розставляла їх по небу, вчасно побачила як Качка падає, схопила її та посадила знову на Місяця. Та хоч як Качка з Місяцем не старались, все одно пошуки виявились марними: було так темно, що хоч око виколи, а Місяць не здатен був світити достатньо яскраво. Тоді матір, налякана тим, що з її діточками може щось статися, почала гукати Сонце. Сонце, яке відпочивало після тяжкої денної роботи, прокинулось і неймовірно розізлилось, бо за день зазвичай дуже стомлювалось. Ви навряд чи знайдете більш відповідальну та напружену роботу ніж у Сонця: зранку до вечора цей дбайливий трудівник світить всім і кожному. Важко навіть уявити собі, що сталося б якби воно зникло. Та коли добродушне Сонце побачило засмучену Качку, серце його розтануло.
- Чому ти, Качко, не спиш і чому очі твої заплакані?
- Як же мені не плакати, Сонечко, як мої діточки загубились і я не знаю де їх шукати. Посвіти нам, будь-ласка, допоможи віднайти коханих діток.
- Добре, допоможу, - схвильовано мовило Сонце.
Місяць, сонце та Качка продовжили ретельні пошуки, та все одно каченята не знаходились. Змучена матір вкотре заплакала, і втомлене серце підказало їй, що робити далі. Качка звернулась до Трав:
- Трави, зелені та шовковисті, допоможіть мені, будьте ласкаві, віднайти моїх діточок, пригніться до землі, якщо вам не важко.
Трави пригнулись і Сонце, Місяць та Качка вирушили далі. Після тяжких та виснажливих пошуків матір нарешті побачила своїх діточок. Налякані каченята, тісно притулившись один до одного, з жахом дивились в темний густий ліс. Качка спустилась і щодуху обійняла своїх діток. Вони всі разом сіли на Місяць та відправились додому. Коли Місяць дістався до їхньої домівки, справа вже схилилася на ранок.
Матір зразу почала сварити дітей і питати чому вони пішли так далеко і туди, де раніше ніколи не були.
- А якби вас з’їла лисиця або вовк? – не вгамовувалась Качка. Ви подумали як мені було страшно за вас?
Каченята стояли, понуро опустивши очі, вони усвідомлювали свою провину і тому пообіцяли матері більше ніколи так не поводитись.
Качка пригорнула своїх каченят та накрила їх крильми. Вона знала, що діти рідко здогадуються настільки любляче серце мають матері.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609445
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2015
автор: Вікторія Сінкевич