Сектант


Новела

Скільки  років  цьому  чоловікові  –  визначити  було  неможливо.  Він  жив  у  передмісті,  ходив  пішки,  або  їздив  велосипедом,  був  середнього  зросту,  худорлявим,  з  широченними  долонями,  ретельно  виголював  лице  і  голову.  Якого  відтінку  мав  волосся,  і  чи  взагалі  мав  його  колись  –  то  вже  ніхто  і  не  пригадував.  Пам’ятали  тільки,  що  була  коло  нього  жінка,  а  через  якийсь  час  –  наче  зникла.  Звідки  його  коріння  –  достеменно  ніхто  не  знав.  Говорив  з  угорським  акцентом.  Зверталися  до  нього  –  Дюла,  а  поза  очі  його  називали  Сектантом.  Чому  та  кличка  приліпилася  до  чолов’яги  трудно  було  сказати,  напевно  таки  дивакуватість  та  відлюдництво  і  стали  причиною  тому?  Одні  казали,  що  він  мудрий  і  просвітлений,  інші  вбачали  у  подібному  поводженні  хворовиті  ознаки.  Старі  баби  називали  його  ще  босуркуном,  бо  за  їхнього  віку  він  майже  не  змінився,  бо  твар  його  не  така  порепана  борознами,  як  ото  у  них,  а  гострозорі  очі  бачили  неймовірно  далеко  і  чітко.  Та  й  одіж  його  видавалася  незвичною,  як  для  цієї  місцевості.  Ходив  одягнутий  у  витертих  джинсах  і  полотняній  туніці,  а  сандалії  взував  тільки  на  босу  ногу,  незалежно  від  погоди.
Хоч  спілкування  його  з  навколишнім  світом  і  здавалось  обмеженим,  двері  до  обійстя  завжди  були  відчиненими.  Сусіди  бачили,  що  іноді  до  нього  приїздили  газетярі,  деколи  заходили  помудрувати  про  якісь  філософські  речі  чоловіки,  а  бували  дні,  коли  у  домі  панувала  суцільна  тиша.  Тоді  усі  здогадувались,  що  чоловік,  або  подався  в  гори,  або  ж  перебуває  у  «нірвані»,  звільнивши,  чи  то  світ  від  себе,  чи  то  себе  від  цього  неприкаяного  світу.  Живності,  зрозуміло,  ніякої  не  заводив.  А  невеликий  сірий  будинок  виглядав  чомусь  сумним.  Казали  –  це  через  відсутність  жіночих  рук.  Щоранку  його  вже  звикли  бачити  біля  колодязю.  Він  пив  воду  тільки  з  відра,  та  з  такою  зависною  жагою..!  Скільки  випивав  –  важко  було  сказати,  рештою  води  обливався.  Ходив  рівно,  обличчя  ж  його  було  як  печатка  –  завжди  з  одним  і  тим  самим  виразом,  наче  емоції  цьому  обличчю  були  невідомі  з  самого  його  з’яву  на  цій  землі.  Та  спостережлива  людина,  вдивившись  в  очі,  сказала  б  –  вони  щасливі.  Хто  спілкувався  з  ним,  дивом  змінювалися  -  хто  частково,  а  хто  і  суттєво.  Він  говорив,  що  досконала  самотність  для  недосконалої  людини  є  важким  тягарем.  А  час,  який  людина  проїдає,  осідає  коли  піском,  коли  мулом  у  душі,  бо  душа  –  як  водоймище:  що  важке  –  усе  до  дна  йде.  А  той  час,  котрий  людина  віддає  снам,  -  маленька  смерть,  що  є  приємним  природнім  станом,  за  чим  можна  здогадуватись,  якою  доконечною  і  благосною  буде  смерть,  єдина  і  остання.  Ще  багато  про  що  він  казав,  і  ті  слова  передавалися  людьми,  і  ходили  поміж  людей,  бо  усякому  кортить  почути  щось  дивне,  мудре,  чи  пророче.
Та  одразу  по  Петровому  пості  сусіди  звернули  увагу  на  те,  що  чоловіка  не  було  видно  вже  тривалий  час.  Навіть  тривога  якась  пішла  по  околиці.  Хтось  казав,  що  бачили,  як  він  виходив  з  рюкзаком  удосвіта.  Сусідка  ж  запевняла  –  що  начебто  двері  його  будинку  не  відкривалися  уранці,  і  вона  не  чула  звичний  скрип  воротка  на  розхитаних  стовпах  старого  колодязю,  який,  будив  її  зазвичай.  Та  хтось  заспокоїв,  переконавши  громаду,  що  не  варто  хвилюватися,  чи  дивуватися,  бо  не  раз  вже  він  зникав,  а  потім  раптово  з’являвся,  і  знову  гримів  спозаранку  цинковим  відром  і  важкими  іржавими  ланцюгами.  І  все  начебто  ставало  на  свої  місця.
А  через  три  місяці  пішла  містом  чутка,  що  Сектант  загинув  у  АТО,  що  виявляється,  він  пішов  на  Схід,  чи  то  волонтером,  чи  то  воювати.  Були  версії,  що  потрапив  у  полон,  та  коли  прийшла  труна  з  тілом  до  міського  відділу  лікарні,  рідних  іти  хоронити  не  знайшлося.  Хоронили  усією  вулицею,  усім  містом,  усією  Україною.  Хоронили  і  не  плакали,  а  просто  мовчали  і  слухали,  як  у  кожного  на  тому  дні  озера  душі  пісок  стає  тяжчим.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608681
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.09.2015
автор: isabel