Кривилась зболена душа,
Вночі і вдень не мала втіхи.
Здавалося, не залиша
Вже вибору. Та не поспіхом
Я хочу все те осягнуть,
Що то між нами раптом сталось,
Проникнути у саму суть,
Образа й біль щоби розтали.
Спішили ми створить сім’ю,
Дітей – дарунок мали неба.
А ти сказав: «Я не люблю…»
Й пішов… А дітям… батька треба…
Дивилась я на хижий світ
Своїми світлими очима.
Забув, бач, стежку до воріт,
Й сумління серця не точило?
Невже спокійно спати міг
Тоді, як дітвора хворіла?
Не бачив перших кроків ніг,
До школи як з книжками бігли?
Не бачив радісних очей,
Коли приносили п’ятірки,
А в жилах їхніх кров тече…
Твоя й моя. Й від того – гірко.
Літа, як журавлів ключі,
Дружненько й швидко пролетіли.
І хоч не сплю я уночі,
Радію, діти що при ділі.
Є і професія, й сім’я,
У гомінкій живуть столиці.
До внука їду тільки я,
Тобі ж, мабуть, і не присниться,
Як себе дідом відчувать,
Живий почути внука голос,
Знайомі риси впізнавать,
Адже твого це поля колос!
Ти вибір сам собі зробив,
Перековеркав наші долі.
Подумала: вернувсь аби?
Не хочу більше зради й болю.
Мов перекопана душа,
Ні, борозною перерита.
Надія все ж не полиша…
Я ж українка посполита.
Ганна Верес
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607452
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 17.09.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)