Дощ і сонце. Вони золотавою стіною облягають висотки, тихо так лягають на тремтяче гілля тополі, молодого дубка, що мужньо стримує напругу і торкаються мене, мого серця, де встромлений спис щему, що так тисне та нікому вийняти його. Біль кам’яніє, застеляє собою світ, де й любов - не любов і зрада - не зрада, бо цей світ породження зубожілості, мілкості духовної, що не бродом вимірюється, а цинізмом, прагненням зміїної вищості, світ війни, де слова розходяться зі справами, холоднокровно підмінюючи поняття честі на розбрат і розходиться він поміж людьми, і частують ті одні одних кулями, вогнем, і гордяться з того. А де мірило глибини занепаду? Як вернути у дитячі очі ясну наївність, коли там уже поселився страх і чи не тваринний страх, власне, підштовхує загарбників до ще більшого занепаду, бо стоїть їм поперед очі діяннями їхніми та обливає холодним потом тіло, забираючи нічний сон собі, полишаючи натомість внутрішній, безголосий крик зраненого звіра, що готовий кинутись на самого себе та себе дістатись найважче і людина продовжує накопичувати в собі зло та виміщати його першочергово на безневинних та беззбройних, на тих, хто не спроможний фізично чинити супротив. Оманлива обнадійливість. Любе зло рано чи пізно буде наказане і ця кара дістане кожного рашиста, що ступив своїми брудними чобітьми на нашу землю.
Смерть ворогам! Слава Україні! Героям Слава!
08.09.15
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605249
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.09.2015
автор: Валентина Ланевич