Брук крадеться під ногами.
Осінь живе у годинникових стрілках
на ратуші.
Це місто не пристосоване під смерть.
Лише листя шепоче
про необхідність перевзутися
у чоботи вічності,
і я радію кожному слову,
що вилітає з мене сірим метеликом печалі.
Слідкую за таємничими деревами,
що гойдаються в парку
на павутинні гіркої пам’яті -
вони втихомирено дивляться у небо,
а воно сипле їм в очі дощем.
Ти говориш тихо:
"почекаємо трохи, не підемо додому зараз,
бо стільки тиші навколо,
а ми в ній - повітряні кульки".
Я погодився, бо що робити з тобою?
Ти - вередливе моє щастя,
що посміхається навстріч вітру,
а у спину йому плаче:
"Не йди, вітре, у безвість,
посидь з нами у кав’ярні
посеред порожньої вулиці,
і ми будемо з тобою ласкаві,
як осінь із літом,
як море із загадковими рибами,
що дивляться похмуро з глибин,
допоки не полоскочеш їх
теплими спогадами.
Посидь, вітре,
ось тобі кава і сигарети, ось сірники,
а ось наша любов.
Тільки не бери її з собою у вирій".
Ввечері сумно у цьому місті,
де кожен кричить у себе,
де мовчання стає культовим ремеслом,
а залишки Святого Письма
падають на бруківку
наче пожовкле листя.
Якби не ти,
я б збожеволів у цьому місті.
Сів би на Набережній
і кидав камінці у воду,
гадаючи, що годую своїм тілом
підводну паству.
А насправді я вмираю щоразу,
як те каміння повертається.
І ще були темні дні.
Я розбив кухоль і рідина затопила півміста -
це була помста за сірість.
Аби не бавитись сірим,
треба народжувати колір,
бажано червоний,
бо він найбільше пасує злочинцям.
Я знаю, ти терпіти не можеш,
коли я напиваюсь і люто ненавиджу світ.
Але спробуй зрозуміти,
як він мені набрид,
поки безнастанно лічив bloody money.
Відчуваю правду, та нічого не можу вдіяти.
Слова безсилі перед страхом,
тому краще мовчатиму,
аби не злякати дітей,
що поспішають на прогулянку з життям.
Вони із задоволенням заглядатимуть
під ковдру темряви,
щоби потім схопити за руку невідомість.
Вона виведе їх до вічного моря,
де вони нарешті спочинуть.
Ми лишаємось удвох у цьому місті.
Дива не буде, ти знаєш це.
Лише із смітника визирне змерзлий бомж,
і трамвай зупинеться неподалік Голгофи.
Пізно, я доїхав туди на TAXI,
такса - 30 монет.
Чомусь сумно бачити тебе на тому березі.
Самотня і чутлива,
помахуєш мені рукою і плачеш.
Таємні голоси наспівують дев’ятий псалом.
Глибокі зморшки у неба,
з них течуть сльози.
Що ж, я стоятиму тут до скону
і пам’ятатиму тебе і твої ріки,
що вп"ялися у мене крижаними водоспадами.
І той вечір, коли ми
були деревами у парку,
і слухали дощову сонату.
І той ранок, коли дерева
сховались у тумані.
І той день, коли ми
почули дивну пісню Джима
THE END
І то була лише мить нашого щастя,
яку ти пам’ятатимеш завжди.
"Ключи от сумерек"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604915
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.09.2015
автор: Валентин Терлецький