Ти знаєш, можливо, весною тривожною,
Коли по – над світом летітимуть зграї,
Я буду з – за обрію, миттєвістю кожною,
Чекати як дива – твоєї появи!
Так! Має це статися. Скільки судилося
Нестерпних розлучень обом зазнавати?!
Ти чуєш, вже сонце за ліс опустилося
І вечір прийшов до моєї кімнати.
І цей день минув…у звичайному клопоті.
Та в думах, що знову тебе не побачу.
Журба не лишає в самотньому побуті,
Хоч зовні спокійний і очі не плачуть…
Твій давній портрет на стіні проти виходу,
Як зайду в кімнату, мене зустрічає.
П’ятнадцятий рік, ніби мовою тихою
Щось ніжно шепоче…і я отвічаю.
Я вголос говорю, немовби присутня ти,
Але схаменусь і замовкну в тій миті.
Під серцем, буває, туга бере тиснути,
На пам'ять приходять літа пережиті.
Здається, вже мало б лихе призабутися,
І рани старі затягнутись рубцями.
Не всім це дано. Ніби платівка крутиться
Де юні весною співають серцями.
Ти чуєш. Я впевнений в тім стовідсотково.
Тому і звертаюсь до ясного неба
Та кличу прийти з по – за обрію чорного,
Бо вже і не знаю, як далі без тебе!
06.09.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604907
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.09.2015
автор: dovgiy