Звела мости - гіганти із бетону,
І нарекла навік ім'ям своїм.
Я відцуралася зневір і всіх прокльонів.
Я шість разів упала й встала сім.
І от я йду попереду. Я - перша.
І от найближче всіх я до мети.
Та дозволяю іншим перевершить,
Щоб рухнули із рокотом мости;
Щоб стямилась хоча б на півдорозі,
Що я й мактуб по різні боки світу;
Щоб ще не пізно, щоб була ще в змозі.
В останню мить у потяг свій підсісти.
Вдивляючись у сірі шмаття тальку -
Бетонну фреску про моє життя,
Я розумію, що була лиш лялька,
Що вже давно забула власне Я;
Що ті мости нав'язані спрадавна -
Ще іншим поколінням нареклись.
І десь, між тим, якась мізерна правда
З глибин душі проштовхується ввись.
Тепер пихатий і нещасний натовп
Несеться по руїнах до мети.
І я не знаю як їм розказати,
Що кожен з них забув про власне ТИ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604758
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.09.2015
автор: Куценко Альона