Та що писати, крик душі…
Він був й завжди буде в мені,
Він не полишить ні на мить,
Він тліє й інколи горить.
Зриває серце із неволі,
Від жгучо – важкої все долі,
Від зрад і слів не виконання,
І це вбиває те кохання.
Вбиває все що є в мені,
Де я бував немов у сні,
Немов під зорями на небі,
Де я лиш був пригрітий нею.
Пригрітий ніжними словами,
І палко – карими очами,
Зриванням слів із уст її,
Медовий смак дали мені.
Дали в життя ось ту надію,
Я не гадав що я так вмію,
І на емоціях взлетіти,
З коханням в вир так полетіти.
Сказавши чітко, Я кохаю!!!
Та вибух цей і крил немає,
Падінням цим я все вбачаю,
Почув я фразу « Не кохаю».
Від неї серце розриває,
А що мене? Мене немає…
Коли згадаєш у житті,
То в сон приходиш у ночі.
І це жорстокість одинока,
Вона терзає крок за кроком,
Із цим мені надалі жити ,
Терпіти все, усе терпіти…
Жаги в бутті нажаль немає,
Я би взлетів, та я страждаю,
Я не хотів та сил немає,
Сильніш житті воно кидає.
І лиш повставши все на ноги,
Я змушений робити кроки,
У напрямку що не буває,
Я просто знаючи блукаю.
Я знаю те що вже немає,
Що за життя ми здобуваєм,
Що біль за золото засяє,
Та холод й сльозами покриває.
І сил нема та мушу жити,
Я буду віддано терпіти,
Побічність від кохання цього,
Що іскоркою в серці світить.
А.А. Отченко 20.08.15 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602534
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.08.2015
автор: Андрій Анатолійович Отченко