Нажаль кожного дня, я чекаю минуле,
Що мене обгорне і нажаль не забуде,
Що тривожить життя, і нагадує казку,
В котрій було усе, що ж надягну я маску.
Скрию всю цю журбу і самотність жорстоку,
Розуміють усі, а відчути не можуть,
І поради одні, як з цим далі жити,
Їм побути в мені, і усе пережити.
Зрозуміти усе що мене так спіткало,
В болі серце тремтить, долі все ж таки мало,
І жорстокість одна, що в життя завітала,
Смерть все поруч була, та мене не забрала.
І питання чому? З глибини залунає,
Не обманюй себе…Ти її ще кохаєш,
І думки що в тобі, все до неї прикуті,
Бо усе що було, ти не в змозі забути.
І простити собі, за таку сильну втрату,
Ти кохаєш її, і не смій так брехати,
І твердити одне, і вину переймати,
Ти питаєш чому? Та лиш Богу це знати.
І в неволі життя, ти самотній від нині,
Ти оцінюєш все, й щастя в кожній хвилині,
Бо самотність це край, навіть смерть заридає,
Є жорстокість одна, смерть самотніх минає.
І почувши слова, що лунали із тиші,
Я самотній в житті, і у серці щось тисне,
І це мінус завжди не забути нічого,
Я залишусь один, серед смутку такого.
А.А. Отченко 24.07.15 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596674
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.07.2015
автор: Андрій Анатолійович Отченко