Знов думка скаче до божевільного сходу.
Аж туда, де в очі прискіпливо дивиться смерть.
Назустріч вистріл, так, без попередження, з ходу,
І вже серце розбите на друзки, майже вщерть.
Згинаю голову, волосся обпалене,
Хтось сивобородий глядить за мною з вище.
Колотиться серце в грудях наче шалене,
А понад головою і гримить і рветься і свище.
Втискаюся нижче. Чекаю слушного часу,
Та все одно осколок впинається у надбровю.
Болі більше уже не чую. Підставляю долоні чашу,
І вдовіль пю, напиваюся своєю власною кров’ю.
Знаю, що тут вмирають незалежно від сану,
Так же незалежно від роду або від походжень.
Ще згадую дітей, Наталю, Таню, Оксану,
Та внуків, вже народжених і ще ненароджених.
Знаю, тут як ніде близька дорога до істини,
Тут вже як ніколи гірко пахне свободою.
Задихаюсь без кисню оглянутий з відстані,
Дивною постаттю сивобородою.
Ціляють одне в одного людські юрмища,
Глохну і молюся, та за всі гріхи каюся.
Сивобородий чекає над урвищем,
Ще не хочу, і раптом просипаюся.
2015р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594788
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 20.07.2015
автор: Василь Надвірнянський