Вслухаючись в оповідання
давнішніх днів,років,віків,
я задаю собі питання-
де взялись сили в трударів.
Життя своє тяжке прожити.
І воювати і любити.
Робити тяжко і співати,
дітей ростити в бідній хаті.
Вдивляючись у давнину,
в голодні і холодні дні.
Як виживали на краю
у прірви тих страшних років.
Від кріпаків до революцій,
від війн,репресій-злидарі.
І мозолясті чорні руки
і чорний хліб лиш на столі.
Щоб заробити ту хлібину
робити тяжко-від зорі
потрібно було всій родині.
Маленькі дітки-трударі.
А скільки бід принесли війни,
розруха,голод і тюрьма.
Бригади по селі ходили
і вигрібали все до дна.
Не залишали і зернини.
Маленькі діти на печі.
І очі голоду і страху.
І сич кричить так уночі.
І вимирали цілі села.
Ні крихти хліба на столі.
Розрісся цвинтар аж до неба.
І тиша мертва у селі.
Читаючи про давнину,
не розумію я чому
в країні стільки бід і горя?
Хто виведе рабів до моря?
Хто віру в душах оживить,
що десь в серцях на дні лежить?
Бо в нас пустеля і піски
не сорок років,а віки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591477
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 03.07.2015
автор: кацмазонка