Тягнуться повільно дні, проливаються мжичкою з очей,
наповнюють собою впалі зіниці збіглих років.
Припадаю пам’яттю до їхніх розпливчастих,
подекуди ледь видимих, запилених слідів.
Гортаю пожовклі сторінки часопису,
здмухуючи з них пил та вишукуючи вузли
ключових події, повертаюсь до їх витоків.
Біжу босоніж шовковистими травами,
підошви моїх малих ніжок топчуть квіти.
І синє небо віддзеркалюється в калюжах,
І усміхається сонце, і чайки кличуть ввись.
А згодом доля припасовує й мені чайчині крила,
тільки підбиті, і перші рани так боляче кровоточать.
Збираюсь із силами - встаю і лечу метеликом
до світла, і сама стаю світлом для інших.
І наповнюю сутність теплом, почерпуючи мудрість -
досвід давнини, бумерангову невідворотність.
І заодно перевтілююсь - дике оленятко зникає,
поступаючись місцем вовчиці - хранительниці сім’ї.
Родина, рід, країна - ось основні критерії,
носії золотої жили, що ніколи не зміліє,
не кане в Лету, якщо кожен з нас буде вносити,
та лишати на спомин майбуттю свою,
окремо взяту, посильно-уособлену лепту.
02.07.15
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591212
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.07.2015
автор: Валентина Ланевич