Мій дід Михайло, я його не знаю,
Я тільки чув уже про ту біду.
Був спійманий у лісі в ріднім краю,
І висланий рабом в Караганду.
Залишилась без тата моя мати,
Та ще крім неї п’ятеро малих.
А дід вугілля добував із шахти ,
Тай десь пропав, навіки зник, затих.
Історія - нема чого радіти ,
Історія - що тільки біль і жаль.
І сиротами виростали діти ,
Чекали тата вглядуючись в даль.
Чекали тата, вісточки не було ,
Не приносив поштар багато літ.
Десь там на шахті, вартового дуло ,
Вогнем зригнуло в серце на проліт.
Отак пропав мій дід, Михайло Панський ,
Його чомусь так звало все село.
Помер, одітий в одяг арештантський ,
Немов його й на світі не було.
Та час минав, і діти виростали ,
у кожного свій дім, онуків тьма.
Якби ж то дідо із могили встали ,
Не встане, бо й могилоньки нема.
Надвірна 2000р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591048
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 01.07.2015
автор: Василь Надвірнянський