Коли міняю стелю на пустелю
і орані поля на цілину,
сідаю у веселу каруселю
і їду у далеку далину.
А як нема, то я її малюю
за обріями синіх берегів.
Лечу туди, де може й заночую –
у вирії омріяних птахів.
Лечу один, як у житті буває,
коли воно минає уві сні,
бо кращої пташиночки немає,
аніж ота, що є удалині.
Я й наяву до неї ще полину.
Обніму, як єдину, а тоді
збудуємо на двох одну хатину
на острові нетанучих надій.
Поринемо у небо очі в очі
і наодинці з місяцем на ти
безмовно розмовляючи до ночі,
упадемо у зоряні світи.
І будемо напевне раювати
подалі од існуючих людей.
Усе реально. Тільки де узяти
палітру ще не висохлих ідей?
................................................
Коли міняю мрію на постелю,
лечу у свій забутий закуток,
де пасіка чекає і садок...
І намалюю інші акварелі.
Гуаші поміняю на пастелі...
На те і воля –
на один ковток.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590804
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.06.2015
автор: I.Teрен