Стовбур зморщений, порізаний
Схожий на старезного діда
Та дерево росте.
Все в матюках – візитках
Людського чорного сліду.
Життя дерева непросте.
Хтось, не жаліючи шкіри дерева,
Вишкріб пихате «Тут був Я»
Мовляв, Я – є.
Та люди не звертають уваги – проходять,
Бо кожному не цікаве чуже життя.
У кожного Я є своє.
Зірки і галактики теж пролітають повз.
Всесвіт нічого не бачить, мигтить і летить.
Він – величний.
Він мандрує в Безмежність і Вічність
Йому не цікаве людське життя-мить
І мікроскопічні обличчя.
І тільки дерево бачило, чиє це Я.
І тільки дерево відчуло біль
Гострого дотику.
Якби дерево могло говорити,
Могло б підказати людині ціль.
Показало б неуку
Терпіння і споглядання за навколишнім,
Нехтування суєтним і нірвану,
Незважаючи на людей,
Короїдів, спеку, торнадо,
Незважаючи на рану рвану
В холоді зимових ночей.
Сумно шелестить листя. Вітер бавиться.
Гірко і журно, що не пізнаємо ,
Про що дерево мовчить,
Що не хочемо, не можемо,
Квапимося, не встигаємо,
І немає кому навчить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590562
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.06.2015
автор: Валентина Курило