Її рухи відрізнялись від інших. Зараз так ніхто не танцював. Вона реагувала на музику не так, як усі. Вона чула іншу музику.
У її вухах були навушники і, коли вечірнє місто здавалось завеликим для маленької людини, - вона йшла в клуб. Вмикала музику та встромляла навушники у вуха. Так їй здавалось, що вона своя серед чужих.
Вечір прогулянок закінчився і, йдучи широкою вулицею, дівчина завернула за ріг, надіючись непомітно прорватись в середину нічного клуба, де її вже ніхто не зупинить. Їй вдавалось бути непомітною серед натовпу, - так вона думала. З закритими очима дівчина не помічала, що всі дивляться на неї.
Цей раз був особливий.
Погляди видавались скоріше зацікавленими. Зазвичай про неї говорять як про дивакувату, що підспівує улюбленим треках навіть в людних місцях. Відкривши очі, вона побачила сотню незнайомців, що, як виявилось, гукали її весь той час, доки в навушниках на всю грала музика.
Запитально поглянувши на когось з натовпу, її увагу перейняв хлопець на сцені. Всі миттю замовкли. Хлопець почав співати.
Не помічаючи цього раніше, вона й не розуміла зараз, що підспівує хлопцеві зі сцени.
[i]Imagine it’s a warning sigh
I don’t wanna lose more time
Darling, don’t you close your eyes
Keep listening – are you listening?
I’m sorry we don’t have forever
Ohh.. but come to die with me.[/i]*
Дівчина стояла серед незнайомців та похитувалась в ритм мелодії, не звертаючи уваги на набридливі прожектори. Коли іншим було вже все одно – вона слухала.
*
- Ти забрав у мене єдине місце, де я могла побути наодинці, - насправді думаючи про зовсім інше, сказала вона.
- Єдине? – він знову потріпав свої короткі кучері, - все місто для тебе складається з місць, де ти проводиш час наодинці.
Адам як завжди правий, та вона лиш хитро посміхнулась на ці слова, прямуючи далі й випереджаючи його на декілька кроків.
- Ще скажи, що тобі не сподобалось? – зіронізував той, накидаючи на її голі плечі свій улюблений сірий жакет. – Я бачив твоє лице. [i]Я знаю це лице. [/i]
- І що ж це за лице?
- Твоє лице, коли ти щаслива. Якась дрібниця дає тобі привід думати, що світ казковий. Твої очі блищать ще більше, коли ти розумієш, що маєш змогу відчути це. Кожен раз як вперше ти пізнаєш істину. Все наповнюється Життям і тобі здається, що ти даєш світові це життя. В цей момент, прямо зараз, ти віриш, що світ – ідеальний.
Доки він говорив – вона відчувала. Адам знав її настільки, що якби не неймовірне піднесення декілька хвилин тому через раптовість того, що світ казковий, - неодмінно злякалась би.
- Знаєш що я ще скажу?
- Що?
- Серед нічного клубу ми – це майонез. Як майонез у фруктовому салаті, - ми ідеально вписуємось в ту атмосферу.
Там, серед натовпу, ми набули божевілля в очах. Серед душевного спокою, божевілля ззовні нас не лякало.
Раптово вона почала задихатись від сміху та, сама того не розуміючи, схопила Адама за руку й потягнула за собою – на асфальт. Вічна тема кохання звучала в навушниках і доки дощ не намочив цих двох, а пряма загроза перетворитись на відбивну не стояла прямо над ними у тілі грізної жінки, що не хотіла їх обходити, - все було добре.
Під ранок вони сиділи на брудній траві під широким деревом, що закривало їх своїм листям, та читали поезію ХІХ століття, ледь стримуючись, щоб не почати виконувати ролі акторів театру.
«Живи спокійно. Він не дізнається правди.
Ти шукала його так довго – не смій втратити в одну мить.
Залиш звичку відповідати. Візьми за звичку запитувати.
У твоїх обіймах він надовго, якщо в голову не прийде думка розповісти, що все не випадково.
Чужаків не люблять. Цей час тебе не чекав. Та Адам – безперечно.»
* - Luke Sital – Benediction
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586216
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.06.2015
автор: Lily Grant