Пошматована душа до абсурду,
Душу словом просто не зігріти.
Засипати в темноті не буду,
Дочекаюсь як почне зоріти.
Біль у скроні розпирає тімя,
Хоч не випив ні мишяк, ні стронцій.
Так що своє забуваю імя,
Забуваю поки зійде сонце.
Життя моє - то вічне поле бранне,
Все отак без передиху стою.
Чекаю, поки час загоїть рани,
Знов заодно готуюся до бою.
Не пройдисвіт я і не бродяга,
Ні за що мені себе винити.
Просто серце звикло до звитяги,
Звикло серце когось боронити.
Та надіюся на те до останку,
Що прийде колись кінець божевіллю.
І душа ще затанцює в танку,
В будень, свято, вихідну неділю.
2015р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586141
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.06.2015
автор: Василь Надвірнянський