Горло стискають холодними пальцями
Вічних образ тягарі,
Так, що ледь світять блідими кружальцями
Зорі самотні вгорі.
Серце розкраяне. Кожному байдуже.
В кожного власні діла.
Тільки, коли пересвітиться райдуга –
Просять не коїти зла.
Кажуть, якими снували нікчемами,
Завжди тривожили сни.
Молять прощення за те, що проблемами
Плечі пекли до весни.
Згадують, як повз світанки проходили
Вічності, суті, думки...
Скуті своїм неприборканим холодом,
Хочуть торкнутись руки.
Подих спирає від терпкості й солоду
Завчених довгих промов.
Хтось розповів, що мовчання – це золото,
Чесність – найперша з основ.
Надто багато почуто й побачено,
Випито якісних вин,
Щоб на стонадцятім колі пробачити
Жменю тих самих провин.
Правду у вічі так голосно сказану,
Чутно у тиші проваль –
Та лицемірних, байдужих і заздрісних –
Зовсім. Ні краплі. Не жаль.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585864
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 07.06.2015
автор: Вітрова Доця