Знаєш...
Коли знову сидиш у кав'ярні надто сама,
Стрілки часу летять не на твою користь,
Ігноруєш усіх, хто поруч говорить,
Ніби зовні усе гаразд. Тільки трохи бліда.
Чуєш...
Як твоє внутрішнє соло розриває вуха,
Дзвінкими акордами трощить полиці,
З твого даху летить уся черепиця,
Не бійся, ніхто не почує. Ніхто й не слухав.
Бачиш...
Як люди щодня убивають у тобі світло,
Бездушно звільняють твої урагани,
Не думають - сила, що їм притаманна,
Зруйнує навколо усе. Невже не помітно?
Плачеш...
Тихо, нечутно, наче в кав'ярні зовсім одна.
Затоплюєш душу своїм океаном,
Хто посмів обділити долю таланом?
Витри сльози, усе гаразд. Тільки надто бліда.
02.06.2015 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585386
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 04.06.2015
автор: Альбіна Кузів