Дорога м'яко стелиться
По київській землі,
А мені вже не терпиться
Побути у селі.
По-під ярами в зелені
Та на крутім валу
Живуть селяни чемнії
Та роблять честь селу.
Там у садах квітучих
Зозуленька кує
Та соловей співучий
Наснаги додає.
Буяють, квітнуть яблуньки,
Вишневий цвіт п'янить,
Та хіба ж можна, людоньки,
Красу цю не любить?
Туманом ранок стелиться
І вже бринить коса,
Косить комусь не терпиться,
Поки рясна роса.
Уже перекликаються
Півні - хто голосніш,
І гарно так дрімається,
Але хіба ж поспиш?
Селянськії турботи -
Щоденна карусель,
Всім вистача роботи
Біля своїх осель.
Хто трудиться у полі,
Хто - в себе у дворі.
Ой, не легкої долі
Ці люди-трударі.
Мов бджоли невгамовні,
Бо праця - це життя,
І руки їх невтомні
Творять для майбуття.
Творять життя з натхненням,
Бо розрушать не вміють,
Про ясне сьогодення
І про майбутнє мріють.
А стан душі широкої
Піснями виливається,
У радості й неспокої
Безмежжям виміряється.
Ось вечір тихо крадеться
І місяць-отаман
У небо підіймається
І розстеля туман.
Дівчата в пору пізнюю
Личка попідмальовують
Та як затягнуть пісню -
Аж зорі пританцьовують!
Як Галя несе воду
І коні розпрягаються,
Та про дівочу вроду
В селі пісні співаються.
Гуде село, клопочеться
Як сотні літ тому,
Й мені безмежно хочеться
Вклонитися йому.
Вклонитися я мушу
За те, що воно є,
Що живить мою душу
І серденько моє.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584417
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.05.2015
автор: Леонід Федорів