Я сплела з твоїх квітів вінки, з твого одягу, серця, волосся,
Повплітала всі мрії що ти не здійснив, і впліла всю любов, яку ти залишив роздирати собакам.
Що там мій крик? Що мої стогони,
Що ти ще зможеш сказати своїй непроханій?
Я не йду, я німа, я стою на розпечених віршах, які вугіллям до кожної моєї весни.
Мені би осінь, тоді залила б сльозами її своє горе,
Тоді б розмились чорнила портретів твоїх,
Але ж пам'ять зрадницько тримає свої ланцюги, її руки стиснули скроні.
І не варто, що болі лікують годинами,
Все що мало вакцини для хворих,
Все лежить мертвим у мене в ногах.
Зникни ти, я повстану із попелу, як вставли усі романтики на землі,
Зникни знову...
Я в поезії розчиню всю себе,
Пий, а я тихо співатиму тобі останню свою колискову.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584198
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.05.2015
автор: Ваньоха Р.