Вона сиділа в хаті на ослоні,
Потупила свій погляд у підлогу,
Щось говорило радіо на підвіконні
І вже потроху вечір прокладав дорогу…
Годинник шарудів стрілками,
Сковзав останній промінь сонечка по склі,
Павук в кутку мереживо все плів нитками,
А син її єдиний загинув на війні…
Вона сидить. Ні поруху. Ні звуку…
Десь поховались усі думки…
Тепер життя перетворилося на муку -
Загинув на війні єдиний син.
Два дні тому його у церкві відспівали,
Ховали в оцинкованій труні
Загинув в танку – їх підірвали,
І тіла майже не лишилось – Господи прости!
І ось вона сама сидить так вечорами,
Точніш, уже три вечора й два дні,
Навіщо жить? Не прийде син до хати,
Не посміхнеться їй як сонце на весні…
Не скаже більше радо й щиро:
- Мамо!
- Що синку?
- Я тебе люблю!
- А дуже?!
- Не сказать словами…
- Знай, рідний, що для тебе я живу!
А що ж тепер?! Самотність, тиша, морок,
Вже загляда у хату темна, глупа ніч,
І чується з минулого її далека колискова…
Вона ж сидить собі, вона іще сидить…
07.07.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584187
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.05.2015
автор: Північна