Якось так буває, не повіриш… Наче вже негоже дивуватись.
Тобі майже тридцять, а ти мрієш, як її ти будеш цілувати….
Як будеш торкатися обличчя, ніжного й прекрасного до болю…
Я б його в віках увіковічив, як би доля не була такою…
Якось так буває, не повіриш… Наче вже негоже дивуватись.
Але тону я в очах прекрасних і повір, не хочу рятуватись.
Ніжний стан й лице твоє мрійливе, й коси довгі ці твої дівочі,
ними вітер бавиться грайливо. Я, самотні зустрічаю ночі…
Якось так буває, не повіриш… Наче вже негоже дивуватись.
Доля ти така, тебе не зміниш я лиш попрошу оберігати…
Бережи її як рідну доньку, як той перший подих, що спирає
груди наші в першому коханні, і біди нехай вона не знає.
Якось так буває, не повіриш… Наче вже негоже дивуватись.
Але тії мрії не зупиниш, хочеться в них довше залишатись.
Доля я прошу тебе рідненька, дай їй те, чого душа бажає
Бо вона ніколи не попросить і при всіх ні в раз не заридає…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583476
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.05.2015
автор: Володимир Царенко