Все притаманне
Самотній, на краю свого існування,
В щоденних гризотах важкого життя,
Він зранку чекає предмета кохання,
Хоч байдуже їй до цього почуття.
Воно й зрозуміло: якби ще молодший,
Якби іще якось робити щось міг,
А так… тільки поглядом душу тривожить,
Хоч небо готовий їй кинуть до ніг.
Сидить на візку, і її виглядає
Коли усміхнеться, коли ледь кивне…
Вона, ніби пташка по небі – літає.
Хоч близько від нього, а все ж, промине.
Мовчить він, лиш дивиться. Що він їй скаже?
Що серце розбите? Що повне жалю?
Та ні! Промовчить! Здушить серденько враже,
Аби забувало про слово «люблю».
Про те, що не спить, не прохопиться й словом,
Це вже не для нього… Минули літа…
Навіщо жартує над ним, сивочолим,
Навіщо хвилює весна золота?
Коли колоб сонця у мить надвечір’я,
Свій погляд кидає прощально на світ,
Як сяє яскраво у чарах проміння
Минулого дня золотавий привіт!
Отак і йому це останнє кохання.
У серці згасаючім виник вогонь,
Щоб дні цінував аж до миті, останньої,
Щоб сіяв тепло із гарячих долонь.
Хай душить душі потаємні бажання,
Хай їй не промовить слова чарівні,
Допоки живий, - все йому притаманне
І сльози відчаю, і щастя пісні.
13/05/2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581062
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.05.2015
автор: dovgiy