А я кую, Кую поки кується,
Допоки жар в печі не стух,
Кую, поки залізо все ще гнеться
Під молотом, під серцем, Під тягарем агресій
До всього, що порочить світ,
Від чого нам на дні живеться (так х--ово)
В своїй печері темній, серед вогню думок,
Махаю молотом Гефеста мов скажений,
Вже кулі викував,- доковую курок
Гвинтівки, що знесе з Олімпу тих зрадливих демонів.
В моїй печі палає синє полум'я нестушне,
І дзвоном роздаються вдари молота об сталь,
Він звик до блискавиць, та ті вже нікому не нужні,
Бо Громовержець здавсь без бою і поринув у печаль.
А з ним усі, кому колись кувалась збруя
В цих пасторальних кузнях. З цих печей
Виходили божественні шедеври. Не пойму я
Куди поділись всі майстри мечей.
Я сам сюди прийшов на тихий стогін
замучених у відчаї примар,
В минулому - безстрашних воїнів свободи,
Вони ж і розпалили в печах жар.
Їхні промови перетворювали орди
Рабів у волелюбних чесності борців,
Їхні тиради заставляли бути гордим,
А не цуратися землі своїх батьків.
Їх теж життя кидало в різні боки
І нас теж випробовує на міць,
Все підсилаючи егоїстичних лжепророків,
Та не змістити їм ідеї цеї вісь.
Добро і злагода панують в нашій хаті,
Надворі затишно, хрущі тихіш гудуть,
А вишня розцвітає, і молодіє матір,
Як діти скрізь порядок наведуть.
Тож я кую, Кую поки кується,
Допоки жар в печі не стух,
Кую, поки залізо все ще гнеться
Поки не висякла удару цього суть.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580873
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 13.05.2015
автор: Тарас Ковалюк