Те наше життя... Всього лише довге прощання.
Щодня, кожну мить так уперто ми шлем в забуття.
Та, серце, відкинь непотрібні, суєтні вагання!
А що, як остання вона? Ти ж загострюй чуття.
Живи, як уперше! Як сонце щораз життєдайне.
Не страшся вчорашнього вітру, і хмар, і грози.
Боли, якщо треба! Гори!.... Лише не змовкай-но.
Благаю, крізь муку, співай ще хоч раз, не мовчи!
Бо тим ми живі, що збудило наш голос з душі!
Тим сильні, що збурило мрію, живило старання!
Що іскру кресало, вело в бій - ми тим молоді.
І час вже не Владар, як раз хоч раділи журі,
вклонялися вдячно тим мукам безжальним кохання!
Не владний... До дна відживали всі болі самі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580601
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.05.2015
автор: Мар’я Гафінець