***

Мене  студила  доля,  але  ж  і  досі  тепло..
І  фото  біля  серця,  дароване  давно…
Казав  колись:  «За  тебе  я  не  боюся  смерті.»
Не  так  багато  часу  відтоді  утекло…

І  вірність  лебедина  у  грудях  відчайдушно,
Але  так  само  сильно  щовечора  щемить…
Закривши  тихо  очі,  у  Господа  попрошу
Побути  із  тобою  хоча  б  коротку  мить.

І  вже  світанок  скоро,  я  снів  не  хочу  знову
Я  на  платформі  «Сонна»  самотній  пасажир…
Дивитимусь  на  зорі,  хоч  щосекунди  потяг…
«Поїхали  у  завтра»  –  кондуктор  прокричить.

Я  відповім:  «Ще  встигну…»  –  ніхто  і  не  помітить
Що  я  тут  залишився.  Заб’юся  у  куток.
Мені  без  тебе  й  місяць  не  так  яскраво  світить
Мені  твоє  «Добраніч»  –  в  країну  снів  квиток.

І  спогади  не  стерти,  довіку  берегтиму
Щасливу  зі  сльозами  я  посмішку  твою.
Я  почуття  до  тебе  крізь  все  життя  нестиму.
Ніколи  вже  не  згасну.  Скоріше  догорю.

(М.  Опанасенко  11.06.2013)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580572
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.05.2015
автор: MAKSSTAL`