Сліз не виплакати, слів не викричати
у неволі.
Десь спіткнулась, на горі схибнулась
Твоя доля.
Лиш одна така... інші без гріха? —
кидають каміння.
Та з надією іще вірують
у спасіння.
Йшла тернистими та променистими
Любов шляхами,
Зупинялася, опинялася тоді
між вами.
Усміхалося, сонце гралося
із зорею...
То не вічна мить — серце запалить
Прометею.
Ти вже не титан, а любов-обман
запалає —
все згорить дотла... Ні одна весна
не зціляє...
Мов зурочена, приморочена
спогадом давнім.
І караєшся, й побиваєшся ти
сама в нім.
Сльози пролились, слова кинулись
у провалля.
Час прощатися й рятуватися,
і йти далі...
Хто не знає все — камінь підійме,
й плюне в душу,
та боятися і ховатися з правдою
не будеш.
10.04.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577998
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.04.2015
автор: Яна Бім