що нас з тобою єднає,
порцеляновий боже,
як не кістка, яка розлучає
воду з землею
що нас з тобою єднає,
порцеляновий боже,
як не кіптява у труні,
яка не дозволяє відправитись
у турне
що нас з тобою
єднає, порцеляновий боже,
як не дюна й вітер у вусі
малого згорбленого одинака
що нас з тобою
єднає, порцеляновий
боже,
як не любов, то подоба чорного
корала на колесі,
яким вибираєшся з океану присмерків
до того єдиного
і відчайдушного
голосу,
що лунає,
то сміхом,
то віддзеркаленням
поруху
язика,
який занурюється
у глибоку
й непотомовану далечінь,
впольовуючи мову,
немовби скриньку
із синім вершником
без довгої
кістлявої руки.
Що нас з тобою єднає,
порцеляновий боже,
як не наявність тембру
погоні,
за думками нашої спільної жертви
для якої ми є жерлом вулкану,
на жаль-що, згаслого.
Пам’ять руйнується,
там, де час непритомніє у формі серця,
відкриваються простори
й небо над тими просторами
коричневіє.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577705
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 28.04.2015
автор: Immortal