Сьогодні надзвичайно важко класифікувати будь-який художній текст за опозицією елітарність/масовість. Загальнокультурний процес глобалізації здеградував високу духовну культуру, зробив її споживацькою. Свого часу Сергій Жадан назвав свої міні-романи «чтивом для домогосподарок», оскільки вони не були покликані зворушити читача, викликати в нього якісь глибинні рефлексії. Велика белетристика, як-от: «Лоліта» В. Набокова, «Війна і Мир» Л. Толстого, «Червоне та чорне» Стендаля втратила свою актуальність, віддавши місце під сонцем епатажним творам розважального характеру.
Поняття елітарної літератури можна сміливо пов’язувати з літературним каноном, але лише в тому випадку, коли укладачі канону будуть компетентними та незаангажованими різним суб’єктивними чинниками. [i]Канон[/i] – це сукупність текстів, які вважають класичними, у зв’язку з цим К. має певну структуру та критерії відбору. Візьмемо за основу чотири основних максими, які найоптимальніше окреслюють канонічність того чи того твору:
1. Висока художньо-естетична цінність.
2. Висока аксіологічна цінність.
3. Актуалізація тексту в діахронічному зрізі.
4. Широке суспільне визнання.
Драматична поема Лесі Українки «Оргія», написана 1913 року в Єгипті, на нашу думку, є яскравим зразком класичної, елітарної літератури, яка яскраво характеризує як саму авторку, так і добу написання тексту.
Відомий український письменник та літературний критик Микола Євшан вперше ризикнув сформувати український канон початку ХХ століття, віднісши туди Ольгу Кобилянську, Михайла Коцюбинського, Лесю Українку, проте така думка була відносною, оскільки не було чітких критеріїв, якими б послуговувався дослідник. Вже сьогодні ми бачимо, що ця спроба була вдалою, а обранні постаті були справді знаковими в епоху модерну.
Американський теоретик літератури Гарольд Блум абсолютно має рацію, коли каже про неможливість входження письменника до канону в мить його найбільшої слави, оскільки ця слава ще не пройшла апробації часом та критики нових поколінь. Сьогодні ми сміливо можемо аналізувати життя і творчість Лесі Українки, а також давати оцінку [i]елітарності[/i] її текстів.
У драматичній поемі «Оргія» виникає опозиція вільного мистецтва та інституту сім’ї та моралі, також між рядків ми бачимо націософські мотиви боротьби за пам’ять українського народу. Головний герой – співець-поет Антей, еллін, який глибоко переживає занепад грецької держави і плекає надію на її відродження. У Коринфі, де відбувається дія, Антей найвідоміший митець, його талант цінують навіть римляни, які захопили грецькі землі. Неріса – жінка Антея, колишня рабиня, яку Антей викупив і зробив вільною громадянкою. Місцевим вона відома своїм вмінням танцювати. Головний конфлікт виникає тоді, коли Антея запрошує меценат на оргію, передаючи звістку скульптором Федоном. Федон упевнений в добрих намірах мецената, саме тому він і продає тому скульптуру богині Терпсіхори, яку заповідав Антею. Так руйнується їх дружба.
Протягом тексту нам здається, що Антей помиляється: перший раз, коли руйнує дружбу з Федоном, другий раз, коли забороняє Нерісі йти танцювати до мецената. Він не розуміє сліпого бажання своєї жінки оголити своє тіло й танцювати перед чужинцями. Неріса – танцівниця, і їй потрібна [i]слава[/i]. Вона відчуває себе невільною, бо Антей обрізає їй крила, забороняє танцювати. Якщо талант її чоловіка буде жити століттями, а то й тисячоліттями, оживаючи у вустах його численних учнів, то танець – просторово-часове, динамічне мистецтво, воно може бути достойно оцінене лише в конкретно окреслений час. Читаючи діалог між меценатом та його гостями, ми бачимо, як помилялися друзі та родичі Антея: «Бо уявіть, що тії мавпи (греки) до слави не байдужі: раз плесніть, то потім і прогнати з кону трудно». Меценат, який переманив у свою школу найкращого учня Антея Хілона і зробив останнього співцем у хорі, перепрошує перед префектом та прокуратором, що змушений ніжити їх вуха такою поезією, якій місце на кухні, бо вона недоїдки зі столу вважає [i]справжньою славою[/i].
Наприкінці поеми Антей вбиває Нерісу, бо вона порушила його наказ і прийшла на оргію, де почала злигатися з римлянами. У неї безповоротно в’їлося клеймо другосортності, раболіпства, яке не в силі була побороти ні шлюбна клятва, ні високе мистецтво. Вона забула хто вона і звідки вона родом.
Віра Агеєва стверджує, що канон – це чи не насамперед уміння пам’ятати, спосіб упорядкувати неосяжний культурний спадок. Неріса не змогла цього зробити, піддавшись спокусі слави та розбещеності. На відміну від своєї дружини Антей зміг зберегти в собі вільний живий вогонь, який, власне, і робив його творцем, а не бездушним творивом. Незважаючи на самогубство, поет створив легенду, яка пройде крізь віки і пронесе його пісню з собою. Не дарма Антей був нащадком славних еллінських героїв, які мали гордість і вміли панувати на своїй землі.
Сестра Антея Евфрозіна, яка зазнала приниження та бідності через одруження Антея та Неріси, усе пробачає брату, оскільки цінує його талант та бачить, яку роль він може відіграти в збереженні традицій та культури Греції. Вона, як щира патріотка дивиться у майбутнє, жертвуючи власним достатком. Антей це цінує, саме тому вінок сестри йому дорожчий «від всіх розхвалених тріумфів». Слава та визнання римлян для нього нічого не значили, бо він знав, що «переможець лиш тоді похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до ніг і порох поцілує з-під стіп його».
Гостро у тексті також ставиться мовне питання, де латина, яка багато чим завдячує грецькому субстрату, намагається витіснити й зневажити мову підневільного коринфського народу. Таким чином, римляни намагаються асимілювати духовно багатий грецький етнос, зробити його ментально підневільним. Саме тому прокуратор говорить, що «в їх (еллінів) навіть мови не було ніколи! […] Нехай мовчать, поки як слід не навчаться поправної латині!»
Леся Українка талановито змалювала конфлікт мистецтва та прозаїчного меркантильного життя. Їй вдалося описати образи дійових осіб та загальносюжетне тло так, що в кожній строфі ми прочитуємо алюзію на тогочасне українське суспільство, де митці мусили гнатися за поблажливістю царської цензури, аби стати відомими та увійти до певного культурного бомонду (канону). Драматична поема «Оргія» була надзвичайно популярною серед сучасників, часто переписувалася та поширювалася між людьми. На початку 1914 року драма «Оргія» була посмертно поставлена в театрі Миколи Садовського у Києві. Від 13 березня 2004 року п’єса регулярно ставиться у театрі ім. Марії Заньковецької у Львові, де збирає повні зали.
Отже, ми проаналізували твір Лесі Українки за чотирма критеріями, які дозволяють вважати текст канонічним, а відтак елітарним. Творчість дочки Прометея є знаковою для української літератури не лише поч. ХХ століття, а й усього вітчизняного літпроцесу. Можна, звичайно, уводити додаткові критерії, наприклад, читабельність та продаваність книги, з метою поглибити аналіз дослідження, проте вони не є основоположними у визначенні поняття «елітарний текст», тому не грають для нас важливої ролі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577653
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.04.2015
автор: Олександр Подвишенний