Лина Костенко «Берестечко»
Часть 31
СКАЗАЛ ОДНАЖДЫ ИОНАНН: «В НАЧАЛЕ БЫЛО СЛОВО!»
Сначала слово, а не комары.
Не как у нас, когда на Сечь идёшь ты с веку молодого,
А коль ослепнешь, то дорога в кобзари.
О, ГОСПОДИ! А Я?.. ИМЕЛ ЛИ Я В ДОСТАТКЕ
Мужей учёных? Как ценил музык?
У королей при троне с этим всё в порядке,
Я ж не отёсан, так как я мужик.
Бывают короли сплошь склонные к разврату,
Сплошь любят трон и полюбляют ложь.
Лишь до паскудства та братва богата,
С мельканьем лиц и тел придворных и вельмож.
При них все, право, в прохиндействе доки.
У них Боплан, у них и Шевалье…
Мы своё слово подняли. Да так высОко,
… Что в мире оно лишь на самом дне.
Да! Мы – такие! Любим мы кожухи.
Но, не привыкли для добра, свобод.
И нужно подымать нам силу духа!..
А не в болото втаптывать народ!
НО, ЧАС ПРИДЁТ, клянусь, как перед Богом,
И будет Слово больше, чем слова.
Иль, разговаривая с нами, держат, как немого…
Или отказывают в праве понимать!
МЫ – ВОИНЫ, В НАУКАХ МЫ ПРИЛЕЖНЫ…
За дело правое готовы воевать!
Пусть кто за что, а мы – ЗА НЕЗАЛЕЖНОСТЬ!
Поэтому нас предадут опять.
ИЛЬ НЕУМЕЛЫМИ МЫ РЫЦАРЯМИ БЫЛИ?
Иль женщин красоту достойно мы не оценили?
Паны за них из туфелек всё пили,
А мы тепло любви руками грубыми дарили!
Века идут, и нам опять самим
Покоя нет межи Днепром и Бугом…
Покой умчался в сказочную синь.
И разрываемся между мечом и плугом!
Так получилось. Так уж повелось,
Что нас ломают, как ахейцы Трою.
У нас дитя лишь только родилось,
Так саблю вечно тянет за собою.
Мы разные, но мы – не против всех!
И пусть покой опять нам только снится…
Вон панство гордо топчет одного,
А наш один – и сотни не боится!
Коль в руку хлопцу попадёт полено,
Полсотни точно примут смерть мгновенно.
Пришедший к нам с мечом падёт побитый с гулями…
Ведь бабы наши все стреляют дулями!
И всё равно, веками в хомуте.
Чужие всем. Для мира – мы чужие!
Или соседи окружают нас не те?
Сплошь мерзопакостные… мерзостоно-плохие?
Мы – люди вольные на вольнице земле!..
… Тавро невольничье горит вновь на челе.
МОЙСЕЙ ВОДИЛ В ПУСТЫНЕ СВОЙ НАРОД.
Господь послал им за страданья воду.
У нас с тобою – миллион невзгод,
И, как вода, вновь льётся кровь народа!
Им манну хоть дарили небеса.
Пустыня, вам признаюсь я, не степи.
Господь в награду землю им отдал.
И море расступилось перед этим.
Но, я не Моисей! Народ – на ране рана.
Мою головушку покрыла седина.
Куда идти? Земля обетованная
Она же под ногами… Вот она!
К тому же, Господи, она так столь богата,
Щедра лесами и зерном златым.
Сильна селом, скотиною рогата…
Народом славна! Добрым и святым!
Кто б тут не жил, тот не давал награды.
Ну не давал? ТАК НАМ ЕЁ НЕ НАДО!
ВНОВЬ ЧУЖАКИ ОСЕЛИ В НАШИХ ГРАДАХ,
Нам имя дали – хлопы, мужики.
На нас тавро того дурного яда,
Тем ядом, что поили за грехи.
Для них земля – кусок лишь только сытый.
Люд молчаливый весь сидит в хатах.
Поганцы разные едят, как паразиты
Нас всех… При этом нас опять же обсмеяв.
ПРИПОМНЯТ НАМ ВСЕ НАШИ ЗЛОДЕЯНЬЯ,
Где, что и как они по крохам разберут.
Так сколько нам опять терпеть страданья?
Ведь столько лет они нас подло бьют.
Язык соседей мы не притесняем.
Мы песни пели, засевали лан.
Как буреломы вы прошли над нами,
Нас убивая… Так и надо нам!
Опять начнутся тёмные погромы,
Опять откроют свою злую пасть.
Забили до смерти нас словно буреломы
И пан Чарнецкий, да и тот же Лащ.
Веками целыми нам нет от вас покоя,
Собрались вместе вы, да и ушли бы прочь.
Разграбив сёла, всё забрав с собою
Пан Радзивил сожжёт их, сделав светлой ночь…
Так наступили вы на грудь земле той,
Что даже стон не вырвется с груди.
Князь Вишневецкий вешает повсюду,
А Лащ к тому ж и в церкви смерть дарил.
Проводники вы сатанинских планов,
Вы хуже диких бешеных собак.
Чтоб издеваться горько так над нами…
И нас при этом обвиняя. Вот так-так!
Не может мёртвый вам сопротивляться.
Живём неправедно, уходим во грехе…
Не венчаны… Не можем причащаться…
Детей не крестим… Церкви на замке.
Мы все давно одна большая рана,
Налоги платим от дворов и крыш.
Нас травят… И сдают в аренду храмы…
Язык коверкают для глупостей своих!
По-этому война не прекратится!
Армагеддон… Как говорил Пророк.
Что, если уж прорвало где-то крышу,
То и по судьбам очень многих смерть пройдёт!
И ТОТ НАРОД, ЧТО ПО ЗЕМЛЕ ГОНИМЫЙ,
Народ, который миру дал Христа,
О, Матерь Божья! Смилуйся над нами,
Дай ум народу нашему. И правду дай в уста!
И сможем ли мы залечить ту рану?
Обида общая, ведь это общий грех.
Чужие тёмные нас называют гоями,
А наши тёмные подымут их на смех.
В чём виноват скрипач или рассказчик?
Виновен в чём селянин иль кобзарь?
Ведь Моисей для нас так много значит?
… Его сородич с нас налоги все содрал!
Во всём виновен я! Всех защитить обязан!
И тех и этих… Ну, а тех от тех!
Как человек я должен быть наказан.
Но вот народ наказывать – то есть смертельный грех!!!
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 31
КАЗАВ ЙОАНН: "В ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО".
В початку Слово, а не комарі.
Не як у нас — на Січ іде з малого,
а вже коли осліп — у кобзарі.
О ГОСПОДИ, А Я? ЧИ МАВ ПРИ СОБІ ГРОНО
найвченіших мужів, піїтів і музик?
То все у королів. В палацах. Біля тронів.
А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик.
Бувають королі, більш вдатні до розпусти,
ніж до звитяг. І кожне слово — лож.
Зате як вийде, гляне, як розпустить
павиний хвіст придворних і вельмож!
При них все люди грамотні і терті.
У них Боплан, у них і Шевальє.
А наше слово дожило до смерті,
але для світу й досі ще не є.
Бо ми такі. Ми прості. Ми в кожусі.
Не знаєм як. Не звикли до свобод.
То треба ж якось піднімать на дусі,
а не в болото втоптувать народ!
ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВІДЧУ
ще буде Слово, більше за слова.
Але чи й справді ми німі для світу,
чи, може, трохи світ недочува?
МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
ЧИ, МОЖЕ, МИ НЕ ЛИЦАРІ БУЛИ?
Своє жіноцтво шанувать не вміли?
Пани вино їм з тухольки пили.
А ми у шапці ніженьки їм гріли.
Віки ідуть. А нам усе амінь.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —
усе життя — між шаблею і плугом.
Так нам судилось. Так нам довелось.
Все нас руйнують, як ахейці Трою.
У нас хлоп'я на ноги зіп'ялось —
і вже притьма хапається за зброю.
Ми — хто за кого, ми — не хто кого.
І ця війна, — не я їй був призвідця.
Мосьпанство йде гуртом на одного.
А наш один і чорта не боїться.
Аби який перед собою корч —
півсотні війська полетіло б сторч.
Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.
У нас баби — і ті стріляють дулями.
І все одно — віками у ярмі.
Усім чужі. Для світу незначущі.
Чи що ніяк не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі.
МОЙСЕЙ НАРОД СВІЙ ВІВ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.
Послав Господь їм воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю —
зівсюди рине кров, а не вода.
Вони хоч мали з неба яку манну.
Таки ж пустеля більша за степи.
Господь їм землю дав обітованну
і море перед ними розступив!
Я ж не Мойсей. Народ — на рані рана.
Моє чоло побила сивина.
Куди іти? Земля обітованна —
вона ж під нами, наша, ось вона!
Та ще ж яка, мій Господи, багата!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.
Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?!
ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ.
Ім'я дали нам — хлопи, мужики.
На нас лежить тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.
Для них ці землі тільки ласий кусень.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об'їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили по усіх світах.
ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ ВСІ НАШІ ЗЛОДІЯННЯ.
Де, що, коли і скільки — визбирують до крихт.
А скільки ми зазнали нелюдського страждання?
А скільки ті чужинці сподіяли нам кривд?!
Чи ми чинили утиск
сусідам, їхній мові?
Був мій народ співцем і сіячем.
Я все зробив би без проливу крові.
Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!
Ви кажете: ми темні. Ви кажете: погроми.
Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ
про тих погромів чорні буреломи,
які вчинив Чарнецький тут і Лащ?!
Що вже віки нема од вас рятунку.
А ще зветеся лицарі, бундючні павичі.
Хан палить села хоч для пограбунку,
а Радзивілл — для світла уночі!
Так наступили цій землі на груди,
що й стогін вже не вирветься з грудей.
Князь Вишневецький вішає повсюди,
а Лащ у церкві вирізав людей.
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами
та ще й у всьому звинуватить нас!
Хіба що мертвий тут би не пручався
в гадючих путах визиску й лихви.
Живуть без вінчання. Вмирають без причастя.
Дітей не хрестять. Замкнено церкви.
Вже допекли нас до живої рани.
Деруть податки з поля, двору, стріх.
Цькують людей. Здають в оренду храми.
І мову нашу мають для зловтіх.
Ну, то й дійшло до крові, до шабель.
Армаґеддон. Збувається пророче.
А вже коли зірвалося з петель,
то вже по людських долях прогуркоче.
І ТОЙ НАРОД, І ТАК ПО СВІТУ ГНАНИЙ,
сумний народ, що світу дав Христа, —
о Божа Мати, змилуйся над нами!
Дай розум в серце й правду на вуста.
Чи ми коли той біль страшний загоїмо?
Взаємна кривда — то взаємний гріх.
Бо їхні темні нас вважають ґоями,
а наші темні обзивають їх.
Чи винен той скрипаль чи балагула,
чи винен хлібороб той чи кобзар,
що серед нас є Лисенко, вовгура,
а серед них — визискувач, лихвар?!
Все винен я. Всіх мусив захистити.
І тих, і тих. І тих від тих і тих.
Мене, людину, можна не простити.
Але народи?! Ради всіх святих…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576135
Рубрика: Гражданская лирика
дата надходження 21.04.2015
автор: Володимир Туленко