Після довгих, чорних та окроплених кров'ю днів, нарешті визирнуло сонце. Воно гріло землю, світило на обпалені, зруйновані та потемнілі хатки, котрі, немов би маленьке насіння, розсипалися по землі. Дорогою їхали солдати, до них на зустріч виходили люди і з недовірою та обережністю слухали солдацьке : "Війна закінчилася! Ворога прогнали!.." Минаючи село, невелика група воїнів спинилася перед єдиною, вцілілою церквою, котра стояла посеред великих гір каміння - повалених і зруйнованих будинків. Вона єдина ясніла частиною зруйнованої стіни.
- Вберіг Господь дім свій... - прошепотів один з-поміж чоловіків і перехрестився.
Раптом, з тієї купи сміття до солдатів вибіг хлопчик літ десяти, зодягненитий у якісь старі, поношені речі, він вилядав вимученим та зголоданим.
- Хлопці, хлопці! Рятівники наші!
Гурт посміхнувся.
- Хлопці!.. маєте щось їсти? - мовив тихенько.
- Щось є. - промовив один і, діставши їжу із-за пазухи, простягнув її дитині. Той, наче дикий, кинувся жадібно їсти, іноді кидаючи погляд на військових.
Коли ті рушили далі, то помітили, що хлопчик біжить за ними.
- Зачекайте-но, я з вами!
Спинилися. Старший підійшов до дитини.
- Чого тобі?
- Я з вами... У світи піду! - вимовив по дорослому. - Там, кажуть, люди живуть без воїн.
- Тепер ніхто так не живе, - відмовив. - Усі бідують... То гарне життя було колись, - опустив очі, - Вертайся додому, хлопче.
- Немає куди йти, - зітхнув.
Старший, нічого не спитавши, махнув рукою - нехай хлопчик з ними іде.
І вони рушили.
Не один день минув, коли військові взяли з собою дитину. Багато хто вже відлучився від гурту і старший з новим знайомим зосталися удвох.
- Куди підемо? - спитав хлопчик.
- А куди хочеш?
- Можливо, де Ви живете...
- Як би було куди, - зітхнув. - Підемо щастя шукати. До речі, як тебе звуть? - поцікавився.
- Давид, - заглянув старшому в очі.
- А мене Петром, - і на мить задумався : невже ця дитина - жертва страшних подій... Так, незвичне ім'я відразу ж дало все зрозуміти щодо цієї сирітки.
Чоловікові стало жаль хлопця.
- Називай мене батьком, Давиде! - посміхнувся.
На обличчі нового знайомого з'явилась радість та широка усмішка - такої Петро не бачив ще з довоєнних часів.
- Ходімо, тату! - засміявся. - Ходімо! - побіг вперед.
Сонце гралося з мандрівниками і своїм тоненьким промінням вказувало шлях у новий, щасливий світ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575821
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.04.2015
автор: Ольга Плай