МУРКОВІ
Любий друже! Хитрий та пухнастий,
В плямах білих, рудий кожушок,
Дай, тебе на руки ніжно взяти,
Та погладить спинку і бочок,
Та почухать за чутливим вушком,
Щоб тобі схотілося дрімать.
Я люблю в вечірню пору слухати
Коли починаєш муркотать.
Десь на світі лихо не вгаває,
Десь у прірву падають світи…
А у мене мир на серці сяє
Бо співаєш свою пісню ти.
Мурчику, мій лікарю ласкавий,
Відчуваєш ти ту саму мить,
Коли я з недуги заслабаю,
Коли тіло, мов на зло, болить…
Ти приходиш у таку хвилину,
Та лягаєш на мою біду…
Час проходить – біль мене покинув!
Я підвівся – і до справ іду.
Справді було: важку кривду люди
Нанесли, - аж сльози на лице!
Як пекла образа серце й груди
І не знав, як пережити це!..
Але ти, мій братику хвостатий,
Відчував гіркі образи ці:
До мого обличчя зміг дістатися,
Щоб злизати сльози на щоці…
А в самого, по мордашці, милій
Крапельки з очей униз текли…
Після цього печія усілась,
Чорні думи долі полягли.
Тільки згодом, зміг я зрозуміти:
Ти мені тим самим дав урок:
Як я маю жити та любити,
Поруч бути у потрібний строк.
Не чекати, коли хтось заплаче,
Та простягне руки у мольбі.
Маю я все чути, і все бачити,
І добра бажати, як собі.
І коли людину лихо плавить,
І здається, що ось – ось впаде…
Підійду. Плече своє підставлю.
Вкріпнуть ноги – і вона піде!
18.04.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575317
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 18.04.2015
автор: dovgiy