Лина Костенко «Берестечко»
Часть 25
БЕЗВЛАСТИЕ… И НЕТ СОВСЕМ ЗАБОТ.
Пусть борются, но мне такое чуждо.
Они считают, булава – клейнод,
А булава – то грозное оружие.
Вот, например, послы от короля
Мы – им за мир, они – нам пререкаться.
И будь то турки, иль от москаля,
Нельзя к послам нам даже прикасаться.
Но толпа моих не слышит слов,
И кричит в неистовстве: «То зрада!»
На дверь давят, трогают послов…
Народ, что в гневе – это не громада!
Назрела драчка. Нет альтернативы.
Послов лишь кучка, а народ всё подходил.
И для того, чтобы послов не порешили,
Я булавою первых наших окрестил.
Притихли сразу. А могли стрелять,
Поскольку многим крови захотелось.
Их окатив, сумел я мир создать.
Послы ушли и воевать перехотелось.
КАК Я УСТАЛ ВСЕГДА БЫТЬ НА ВИДУ.
Как тяжела ты власть, что с булавою!
То ты любимчик, то принёс беду,
А то один во всех грехах виновен!
Умри за них, а им всё будет мало.
Коль всё отдашь, объявят хитрецом.
У нас в стране уж очень модным стало
Мокать своих гетманов в говнецо!
Я снова выйду на большую башню,
И осмотрю всю местность я окрест.
Всегда с народом… И о Боге помню,
И дальше вновь несу свой тяжкий крест!
Я КОНЬ-ТЯЖЕЛОВОЗ, ХОРОШАЯ ПОРОДА.
Как запряжённый вол – тяну, тяну, тяну!
О, Боже правый! В мире ж есть народы
Воздавши кормчим справедливую цену.
А я охаян, очернён, оболган.
И каждый хочет правду, но свою.
А я запятнанный и грязью и болотом
В глазах ли многих незапятнанный стою?
МЫ НЕ ПРИВЫКЛИ ДУМАТЬ, НА РАСПРАВУ СКОРЫ,
Кричать привыкли: «Слава!» и «Ганьба!»
Дух рабства скор всегда на приговоры,
Не выбирая добрые слова!
ДУША МОЯ, КАК В ХОМУТЕ ТОМИТСЯ.
Горбы вновь преклоняются горбам.
И вспомнил я, как по-латыни говорится:
«Себя теряешь, служишь коль рабам!»
И не преследуют меня виденья лет той бывшей славы.
Быть может, надо просто выпить кавы?
А блеск былой тот златоглавый
И почестей прошедших гром
Остались все, поверь, в былом!
В руины эти мою душу заточили.
По-этому и белый свет не мил.
Поверженный чужими и своими
И в воздухе один вопрос застыл.
И те руины я опять спросил:
«Как крепость потеряла своё имя?»
УЖ ВСЁ ПРОШЛО, КАК БУДТО В СНЕ ЗНАКОМОМ.
Жизнь больше не манит к себе меня.
Я здесь обжился, и пасутся кони:
ЗЕЛЁНЫЙ…также наши два коня.
ДЖУРА УЖ К ТИШИНЕ ТОЙ ПРИВЫКАЕТ,
И кони неосёдланны давно.
Джуре сказал: «Девчонка ожидает,
Ты к ней иди. Найди её село».
А он молчит и ходит в охраненье,
А он молчит, как будто дал обет.
Он то сомов наловит в воскресенье,
То зайца принесёт нам на обед.
ЖИВУ В ТИШИ, КАК БУДТО БЫ В ГРОБУ!
Вгрызаюсь в ночь! Ни выхода, ни входа.
Вновь на бандуре лопнула струна,
Скорей всего на жаркую погоду.
Прошли дожди. Взялась душить жара.
Душа листает тысячи причин.
Ответы находить уже пора,
Пощады не искать делам своим.
Оружие врагов смертельно быстрое,
В обойме: Хубальд, Страус, Радзивил.
А у меня лишь горстка турок из Силистрии,
И Тугай-Бей нагайцев приводил.
Иль хан Гирей сильнее всех Гиреев?
Татары воины отличные, но он
Воюет, чтоб невольниц для гаремов
Набрать. Сей хан-разбойник и пижон.
Грустит ли наше поле о посеве?
Иль кони харахорятся в грозу?
А в бой пойти, увы, не все сумеют,
А раненых возами увезут.
Так как я оступился? Был бесчестен?
Заслуживал ли я на общий смех?
Унижен был и оклеветам всеми,
Не смог я выиграть. Такой итог для всех!
Что виноват туман? Иль третий год разруха?
Что войско утопало под дождём?
И кто весь этот детский лепет будет слушать?
Иль не хотел победы над врагом?
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 25
…НЕМАЄ ВЛАДИ — І НЕМА ТУРБОТ.
Нехай за неї б'ються, на здоров'я.
Вони гадають: булава — клейнод.
А булава, між іншим, це ще й зброя.
Приміром так. Посли від короля.
Ішлось про мир, захрясло в преріканні.
Хоч би й від турка чи від москаля,
хоч би там що, — посли недоторканні.
Але ж юрба не чує моїх слів.
Реве козацтво, шаленіє: "Зрада!"
На ґанок тисне, шарпає послів.
Юрба у люті — то вже не громада.
Зчинилась бійка. Виходу нема.
Послів тих скільки, а юрби зо двісті.
Накоять лиха не з добра ума.
То я за булаву й передніх двох на місці.
Затихло враз. А то вже й за стрільбу.
Комусь уже і крові заманулось.
Я булавою прорубав юрбу.
Посли пройшли. Громада схаменулась.
ЯК Я ВТОМИВСЯ БУТИ ВСЕ НА ЛЮДЯХ!
Важке це діло — влада, булава.
То вони люблять, то вони не люблять.
Та всяк тебе ще й брудом облива.
Умри за них, і то їм буде мало.
Усе віддай — обізвуть хитруном.
Видать, це наше неподільне право —
своїх гетьманів обкидать багном.
Ось я тут вийду на дозірну вежу
та понавколо подивлюсь.
І ні від кого не залежу.
І тільки Господу молюсь.
Я КІНЬ. Я НЕ ТЯГЛО. Я ДОБРОЇ ПОРОДИ.
Як борозенний віл — тягну, тягну, тягну.
О Боже мій! А в світі ж є народи,
своїм великим знаючі ціну.
А тут, добивши слово до сколотин,
Всяк хоче правду виказать свою.
І я, обляпаний болотом,
В чиїх очах невронений стою?
НЕ ЗВИКЛИ ДУМАТЬ, ЗВИКЛИ ГОВОРИТИ.
Кричати звикли — "слава" та "ганьба".
Злиденний дух, прикутий до корита,
лише ногами правду розгріба.
ДУША ЗАХРЯСЛА В ЦЬОМУ ХОМУТИННІ,
де лиш горби вклоняються горбам.
Як там я вчив ще змалку по-латині:
"Гублю себе, коли служу рабам!"
НЕ ПЕРЕСЛІДУЮТЬ МЕНЕ
ВИДІННЯ ЛІТ МОЄЇ СЛАВИ.
Хіба що, може, трохи кави.
А весь той блиск, ті златоглави,
усе те пишне і гучне
не переслідує мене.
Я в ці руїни душу доволік.
Тут, певно, вже й кінчатиму свій вік,
повержений чужими і своїми.
А нащо всі ті спогади здались?
Це як спитать:
чи сниться цим руїнам —
вони були фортецею колись!
УСЕ МИНУЛО, НАЧЕ СОН ЗНИКОМИЙ
Життя за мною браму зачиня.
Я вже й обжився. Маю троє коней —
ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ і наші два коня
ВЖЕ Й ДЖУРА МІЙ ДО ТИШІ ТУТ ЗВИКАЄ.
І коні забувають про сідло.
Кажу: — Іди. Вона ж тебе чекає.
Дорогу не забув? Утрапиш в те село?
А він мовчить і держить страж ночами.
А він мовчить, затявся раз на все.
То десь сомів наловить під корчами,
то зайця десь вполює принесе.
МЕНІ ЦЯ ТИША ЯК МОЯ ТРУНА.
Дивлюся в ніч. Ні виходу, ні входу.
І тільки тихо лопнула струна
десь на бандурі на суху погоду.
ПРОЙШЛИ ДОЩІ — ЗАМУЧИЛО СПЕКОТОЮ.
Душа гортає тисячі причин.
І чим я, чим я, чим
поразку цю спокутую?
Свою провину виправдаю — чим?!
Що зброя в короля не те що наші пристрої?
Що в нього Хубальдт, Страус, Радзивілл?
А я мав жменьку турків із Силістрії
та Тугай-бей ногайців нам привів.
Що хан Гірей не кращий із Гіреїв?
Татари добрі воїни. А він —
аби набрать невільниць для гаремів.
Це хан-здобичник, воїн не для війн.
Що наше поле тужить за сівбою?
Що коні харапудяться в грозу?
Що в тих походах — поки діждеш бою —
возами хворих з табору везуть!
Що я мав привід для тяжких суґестій?
Що чув прилюдне глузування й сміх?
Принижений, покривджений на честі,
я переможцем бути вже не міг.
Що був туман? Що третій год розруха?
Що військо потерпало від дощу?
Кому скажу і хто мене послуха?
Чи ж думав я, що край занапащу?!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574484
Рубрика: Гражданская лирика
дата надходження 15.04.2015
автор: Володимир Туленко