Лина Костенко «Берестечко»
Часть 24
ЧЕГО Ж Я ТУТ ТОРЧУ, КАК ПЕРСТ ОДИН?
Ищу черты потерянного храма.
Имею свой гетманский Чигирин,
Но не откроют там входную браму.
Имею дом и церковь Илии,
Маеток есть, что от отца достался.
Там всё напоминает мне о ней…
Поэтому, я здесь. Я вам признаюсь.
ВОСПОМИНАНИЯ В ОКОШКО МНЕ СТУЧАТ,
Припомнилось житьё моё во мраке.
Как роза пани, детки сидят в ряд,
Расшито золотом. Пылают ало маки.
Моя Гелена, не моя Гелена.
Пусть не имел ни вольностей ни прав,
Сначала выкрали тебя, моя вселенная,
Потом насильственным путём назад забрал.
А может за грехи, за войны
Меня осудят там, на небесах?
Но в храме божьем нас с тобою
Навек венчал Иоасаф.
Честнот имел он очень много,
В Коринфе очень важный сан.
Признаюсь, груб он был немного,
Не пел хвалебных мне осанн.
Он был и воин и священник.
Служитель церкви в грозный час
Был Бога на земле наместник.
Он был пастух… и паству пас.
ИМЕЛ АВТОРИТЕТ, СВОЁ ИМЕЛ ОН МНЕНЬЕ.
Крест дорогой носил. Серебряная цепь.
Благословлял он римлян на сраженья,
Когда войска нацелились на цель.
Посланник папы знал великие интенции,
Вещал торжественно. Внимали усачи.
Тот нищий раздавал полякам индульгенции,
А нам Иоасаф святил мечи!
ШРАМКО УЗНАЛ, ЧТО ТОТ ПОГИБ, КАК ВОИН!
Перврсвященник мой. В миру анахорет.
Душепиказчик и козак. Един в двух лицах,
Он жил для радостей, сражался для побед!
Крестом он останавливал поляков,
Его не сберегли, ведь враг их всех там осадил.
Какая то продажная душенка гада ляха
Его убила… в сердце крест вонзив.
Он долго там лежал в их скорбный час триумфа,
Рассказывал Шрамко, что слышал он из уст
То видевших, как треуголку снял король, и обнажил он чувства…
Средь мёртвых был креститель Златоуст.
И даже тот король в тот миг
Внезапно понял, кто пред ним лежит.
И повелел владыческим перстом
Воздать все почести. Похоронив с крестом!
ШРАМКО БЫЛ ДАЛЕКО НЕ ПИСАНЫМ КРАСАВЦЕМ.
Худ, сухощав и вовсе не мужлан.
Он был хорош в походах, в битвах славных.
Однако, что же он расскажет нынче нам?
«Недавно,как то в наш повит
Приехал проповедник иезуит.
Такого нам тогда наговорил.
За наш язык он нас же и корил.
Он говорил польщизно и рекомо,
Что изъясняемся мы хрен по какому.
Что наш язык плохой. Он прост, невзрачен…
Для философствований – просто неудачен.
И наш язык наречием зовётся.
В нём мудрых слов найти не удаётся.
Что наш язык при всём его старании
Не приспособлен для наук, искусств, образования.
Отдав нам роль довольно незавидную,
Нас всех считает тёмными людьми»
… Но, аллилуя! Первыми мы Библию
Среди словян смогли перевести.
И вот однажды тот поведал знамо,
Что не во сне, а верно, наяву.
Был гетман выбран, чтобы править нами,
И, что их несколько… Идёт война за булаву.
ГОТОВЫ РАЗЛОМАТЬ, РАЗГРЫЗТЬ. КАК МЫШЬ ПОЛЕВКА.
Все жаждут булаву, все борются за власть.
А будет булава, как маковой головкой
Потарахтят чуть-чуть… А кто-то вновь продаст.
Вот тот плохой. Везде обман, злодейство.
Там выбрали Сомка, избрали слизняка.
Там наливайковцы избили лободейцев.
А те о тех разбили держака.
И вот чудные выдуманы байки,
У всех ворота чёрны от смолы.
На шило мыло променяли файно,
А те Орлом Тетерю нарекли!
Избрали одного там человечка,
И думали, попали в Вифлием.
А тот мужик ведь просто Заплюйсвечка,
Так все друг друга дружно заплюём!
Вот так и катимся мы все в руину.
И быть счастливыми нам видно не дано.
Бороться надо за свободу Украины!
Всё остальное – мракобесие одно!
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 24
ЧОГО Я ТУТ? КРІЗЬ КІГТІ ЧАГАРИН
шукаю обрис втраченого храму.
Я маю свій гетьманський Чигирин.
Але мені не відчинили браму.
Я маю дім і церкву Ілиї.
Маєток маю, землю свою отчу.
Але там все нагадує — її.
Ввійти в ту браму я і сам не хочу.
ЗАГЛЯНУВ СПОГАД У ВІКОНЦЕ МИТІ.
Згадалося життя моє — тамте!
Ружова пані в синім оксамиті,
шитво на грудях біле й золоте.
Моя Гелена… Не моя Гелена…
Я вже не мав ні вольностей, ні прав.
Ту жінку спершу викрали у мене,
а потім я оружно відібрав.
І може, це було переступом,
і нас осудять в небесах, —
у храмі Божому, всечесному,
нас обвінчав Іоасаф.
Чеснот владика незліченних,
з Корінфа мав високий сан.
Він був людина — не із чемних
і не співав мені осанн.
Але він був і піп, і воїн.
Священик був на грізний час.
Він був поставою достоєн.
Він пастир був, і добре пас.
ВІН ДУЖЕ БУВ ЗНАЧНИЙ. СВОЄ ЩОСЬ МАВ НА ДУМЦІ.
Носив коштовний хрест на срібнім ланцюгу.
Панів благословляв із Рима папський нунцій.
Стояло їхнє військо коліном в пилюгу.
Той папський посланець амбітні мав інтенції
Врочисто говорив, аж мліли вусачі.
Той нунцій роздавав полякам індульгенції.
А наш Іоасаф усе святив мечі.
ШРАМКО ДЕСЬ ЧУВ, ЩО ВІН ПОЛІГ ЯК ЛИЦАР.
Первосвященик мій, в миру анахорет.
Душпастир і козак, єдиний у двох лицях,
коли нас відтіснили, він вийшов наперед.
Він їх спиняв хрестом. Він заклинав.
І джура
не встиг його прикрити, бо ворог осадив.
І найманець, чужак, якась продажна шкура,
мечем йому той хрест у груди вгородив.
Він так там і лежав.
І в день свого тріумфу, —
розказував Шрамко як чув із людських вуст, —
туди прийшов король і зняв свого треуха:
серед мерців лежав у митрі Златоуст.
І навіть цей король збагнув тієї миті,
хто перед ним лежить,
І повелів перстом —
от цього поховати — із почестями, в митрі.
У повнім облачінні, з проламаним хрестом.
ШРАМКО — ЦЕ ЧОЛОВІК НЕПОКАЗНИЙ НА ВРОДУ.
Худий і хоровитий, і не мужицька кість.
Цей був би нездолящий для битви, для походу.
А щось та щось нам прийде з містечка розповість.
— Оце недавно у один повіт
приїхав проповідник, єзуїт.
Таку цвітасту казань говорив.
За нашу мову нас таки й вкорив.
Він говорив польщизною рекомо,
що люд говорить хтозна по-якому.
Що мова ця погана і невдатна,
для філософій різних непридатна.
Що це наріччя, як йому здається,
для вчених слів ніяк не надається.
Що з тої мови, попри всі старання,
лише одна невіжа і блукання.
Вони вважають мову нашу бідною
і нас вважають темними людьми.
Але ж, диви, найпершу в світі Біблію —
слов'янську — миру появили ми!
А інший раз постояв біля брами,
потупкався, почухавши брову.
— Вже, — каже, — десь і гетьмана обрали.
Уже й не одного. Розломлять булаву.
РОЗЛОМЛЯТЬ. ПІДГРИЗУТЬ. ЯК МИША, ЯК ПОЛІВКА.
Всі хочуть булави, всі борються за власть.
Та й буде булава — як макова голівка.
Отак поторохтять, і знову хтось продасть.
Не той, так той. Там зрада, там злодійство.
Там вигнали Сомка, обрали слимака.
Там наливайківці побились з лободівцями.
Там ті об тих зламали держака.
Все хтось про когось вигадає байку.
Усі ворота чорні від смоли.
Ті шило проміняли вже на швайку,
А ті в орли Тетерю призвели.
Там вибрали якогось чоловічка
і думають, що це вже Вифлеєм.
Ще й прізвище хороше — Заплюйсвічка.
Отак одне одного й заплюєм.
Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше — то велике мискоборство.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574300
Рубрика: Гражданская лирика
дата надходження 14.04.2015
автор: Володимир Туленко