Лина Костенко «Берестечко»
Часть 22
… ПРИСНИЛОСЬ ПЕКЛО, ЧЁРНЫЙ ДЫМ СТОЛБОМ,
Зелёный конь, ворота и петля.
И звон бокалов, словно первый майский гром.
Такой же точно, как в шатре у короля.
ТАКОЙ ВОТ МОЙ ПОД ЗВЁЗДАМИ НОЧЛЕГ.
Своими снами здесь убит я наповал.
А мята здесь, как наша, лучше всех…
Потёр в руке… Как будто дома побывал.
Как там теперь? Ведь без того тоскливо.
Гогочут голуби у хаты во дворе.
Душа людская, словно Украина
Грустит и плачет. Вся в тоске, в журбе.
Стоит мой сад с плодами на деревьях.
И ожидает в гости гетманчат.
И жёлоб тот, что львы надёжно держат,
Ведь они кони наши тормозят.
Не ржут уж кони возле этой брамы,
Ну, кто ж привяжет доброго коня?
Давно уже Гелены нет ведь с нами.
Сплошная грусть, поскольку нет меня.
ДОЧУРКИ СЛАВНЫЕ ПО МНЕ ИСТОСКОВАЛИСЬ.
Ведь, как отец, я все же неплохой.
Сыны мои: Тимошик любит сабли,
К наукам Юрий. Он сосем малой.
Имел ещё я одного синочка.
Был смельчаком – моя текла в нём кровь.
Попал он в пана из пистоля точно,
Потом Чаплинский аж до смерти запорол.
Как вспомню – каменею… Я летел, как ветер.
Влетел в Субботов. Там пирует вороньё.
Разграблен хутор. И мой сын, что лучше всех на свете
Убит. В плену Гелена… Всё здесь не моё!
О Сечь! Ты нам, как мать родная.
И ты наш друг Великий Луг.
За что же Бог нас больно так карает?
Не мы ведь начали сей адский круг!
И НЕ В ОДНО ЧАПЛИНСКОМ ДЕЛО!
Придуристый панок. Любитель свежины.
Он шестируко, как паук умело
Забрал мой хутор. Не забыв жены.
До смерти запорол ещё и сына.
И кровоточит рана на душе.
Где бой последний принял мой хлопчина,
Обильно кровь лежит на спорыше.
Вот край родной. Избит он и обруган.
Вот это – нелюди! А вот напротив – мы!
Пока те изуверы править будут,
Не будет мира и покоя меж людьми.
О вы, вельможные, придуристые дядьки.
Три века угнетали нас они.
Отъевшие и животы и хари,
Навеселе… Поскольку то паны.
Для них, увы, не писаны законы,
И грабят нас они средь бела дня.
То Шемберт мельницу мою украл свободно,
А Долгерт стырил доброго коня.
И всё плетут они интриги, сети,
И в них хотят меня они поймать.
И нет покоя мне на белом свете!
Его в Чигирине мне не сыскать.
То спалят скирды, То стрельбу устроят,
То среди ночи начинают а-ла-ла…
Пусть первую жену Бог успокоит,
Поскольку Богу душу отдала.
МЕНЯ ПОСТИГЛА КАРА НЕЗЕМНАЯ.
Спустя лишь год – агрессор тут, как тут!
Чаплинский вновь, как липку обдирает,
А не отдашь – насильно заберут.
Чаплинсому понравилась Гелена.
Чаплинскому понравился мой дом.
Он всё отнимет. Всё пренепременно,
Другие же «помогут» так как он.
Скорей прогнать нам следует шарагу!
Освободиться от всего зверья.
Подняться, выпрямиться, проявить отвагу…
Примером для других быть должен я!
В СУД ОБРАТИЛСЯ. НО, ПРОДАЖНЫ СУДЬИ.
Меня ж ещё и бросили в тюрьму.
Имел я время сосчитать все судьбы
Обиженных… включая и мою.
Пускай смеётся враг сейчас ехидно,
Победу празднует он… только это зря.
В ТЮРЬМЕ СВОБОДУ ДАЖЕ ЛУЧШЕ ВИДНО,
Учитель добрый для меня тюрьма.
НО ВОТ ГЕЛЕНА… БОГ ТЫ МОЙ, ГЕЛЕНА.
Ты не моя, Чаплинского жена.
Тайком ко мне ты приходила непременно,
И приносила мне бокал вина.
Она спала с ним лишь по принужденью.
Не раз заметив, что он силой взял.
Я сквозь решётку руки с умиленьем
Жены своей с любовью целовал!
Я СОВЕРШИЛ ПОБЕГ. ПОМОГ МНЕ ШЛЯХТИЧ,
Он охранял меня, но всё-таки прозрел.
На Сечь стремился… Я там оказался,
Поскольку знанья в астрономии имел.
Века с веками в небытьё умчались
В известном поиске всей сущности вещей.
А запорожцы на Днепре собрались,
Сидят, как соколы они. К ним от людей
Приехал я. Без почестей, по-свойски.
Признали враз меня за это козаки.
Гетманом выбрали. А я повёл в бой войско,
И были преданы мне верные полки!
НЕ ТЁМНЫЙ БУНТ, НЕ ВЕРОЛОМСТВО ЭТО,
И не разбой по отношенью к ним.
Не ради славы, мести… а для света,
Что вновь осветит все края мои!
И МНЕ НАГРАДУ ДАЛ ТОГДА КОРОЛЬ,
Он верноподданным меня считал Богдана.
Ведь не всегда ты знаешь свою роль,
Которую в дальнейшем ты сыграешь!?
Мне не забыть пока я буду жить
Майдан тот, что порою снится.
Вручили атрибуты суд вершить…
И так гетманом стал Богдан Хмельницкий!
Стреляли пушки. Небо и земля
Отметили, что гетман я отныне.
Но почему-то пьют от короля,
А не от имени священной Украины?
Гром оружейный отгремел и стих.
Я принимал послов и вёл беседы.
Лилось вино из кубков золотых,
И было горько мне от этих морд надменных!
Я горечь эту запивал вином,
За их здоровье пил. Ну а Гелена
Нам трубки набивала табаком.
И я дымил, как пепел Карфагена.
Они не знали, что в моей душе,
И нравятся ли почести все эти?
Стояли наготове пушкари,
Мне не спалось. Хотелось знать ответы.
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 22
…ПРИСНИЛОСЬ ПЕКЛО. ДИМУ ЧОРНІ ПЕЛЕХИ.
Зелений кінь. Ворота. І петля.
І дзвонять, дзвонять, дзвонять,
дзвонять келихи!-
як ті… тоді… в наметі короля…
ТАКА МОЯ ПІД ЗОРЯМИ НОЧІВЛЯ.
Я вже і снами вбитий наповал.
А м'ята ж тут — смарагдова, вечірня!
Потреш в руках — як дома побував.
Як там тепер? Без неї тьмяні люстра.
Аврукають на ґанку голуби.
Чиясь душа, рожева як пелюстка,
влітає в дім скорботи і ганьби.
Стоїть мій сад з плодами на деревах.
Старшин своїх чекає гетьманат.
І жолоб той на трьох залізних левах
із кільцями — щоб коней припинать.
Та не іржуть вже коні біля брами.
Бо хто приїде, хто їх там припне?
Сумний той дім і темний вечорами.
Нема Гелени. І нема мене.
КРАСУНІ ДОЧКИ СКУЧИЛИ ЗА ТАТОМ.
А з мене й справді тато був незлий.
Сини мої — Тиміш до шаблі вдатен,
а Юрій до науки, але він ще малий.
Був ще один синочок,
мизинчичок, мазунчик.
А вже таке сміливе — моя, козацька, кров.
Під час того наїзду
загилив, пана влучив.
Його тоді Чаплинський до смерті запоров.
Аж страшно як згадаю. Я мчав несамовито.
Я в Суботів примчався… Ох, сили не стає…
Мій хутір пограбований. Дитя моє убите.
Гелену мою вкрадено. І все вже не моє.
О Січ, козацька мати!
І ти, Великий Луже!
Та будьте ж мені свідками між Богом і людьми,
що був я приневолений хопитись за оружже.
І це кровопролиття тут почали не ми.
ЧАПЛИНСЬКИЙ ЩО, ХІБА Ж У НЬОМУ СПРАВА?
Наддуристий панок, хапкий на свіжину.
Законом шестипазурного права
забрав мій хутір і забрав жону.
І сина в смерть забив.
Де бігав мій хлопчина,
Я вже застав лиш кров на спориші.
Чого не бачив досі я очима,
побачив раптом саднами душі.
Ото мій край, ото — під нагаями!
Ото вони, трикляті, а то — ми.
І доки править панство з холуями,
добра не буде людям і з людьми.
Так ті вельможні, футрами підбиті,
за три віки далися нам взнаки! —
станцьовані, оспалі, перепиті,
пихами набахтурені панки.
Для них законів не було й нема.
Вони усі в грабунках одностайні.
То Шемберк в мене відібрав млина.
То Долґерт взяв коня з моєї стайні.
Та все плетуть якісь підступні сіті,
та все лаштують засідки мені.
Не був безпечен вже ніде на світі —
ні дома в себе, ні в Чигирині.
То спалять скирту. То націлять жерла.
То серед ночі зчинять га-ла-ла.
Аж перша жінка і злягла, і вмерла,
і тиху душу Богу віддала.
Я ОПИНИВСЯ У ВЕЛИКІЙ СКРУТІ.
Минає рік — він знову за старе.
Чаплинському сподобався мій хутір.
Не оддаси — наїздом забере.
Чаплинському сподобалась Гелена.
Чаплинському сподобався мій дім.
Він все одніме — і не тільки в мене.
У всіх одніме — і не тільки він.
І треба гнати всю оту ватагу.
Звільнятись треба від того звір'я.
Якщо вже я дізнав таку зневагу,
то як живуть безправніші, ніж я?!
ДО СУДУ ВДАВСЯ. ТА ПРОДАЖНІ СУДДІ.
Мене ж було й посаджено в тюрму.
А там, в тюрмі, у тиші на відлюдді,
є час про все помислити уму.
Дарма сміявся ворог мій єхидно.
І перемогу празнував. Дарма.
Воно з-за ґрат свободу краще видно.
То добрий вишкіл іноді — тюрма.
АЛЕ Ж ГЕЛЕНА! БОЖЕ МІЙ, ГЕЛЕНА!
Уже чужа, Чаплинського жона, —
а потайки приходила до мене,
приносила у кухлику вина.
Вона йому належала з принуки.
Сама казала — силою взяли.
Як я крізь ґрати цілував ті руки,
які мені той кухлик подали!..
Я ВТІК З ТЮРМИ. МЕНІ ПОМІГ ТОЙ ШЛЯХТИЧ,
який мене стеріг. Стеріг мене й прозрів.
І я пішов на Січ.
Помчав тим самим шляхом,
що змалку знав при сонці й при зорі.
Віки з віками в небуття відцокали
у вічних ловах правди і добра.
А запорожці все сидять як соколи
на чортомлицькім рукаві Дніпра.
Приїхав я не пишним, не маєтним.
Признали враз, зібрались козаки.
Ударив дзвін. Мене обрали гетьманом.
І почалося. Я повів полки.
НЕ ТЕМНИЙ БУНТ, НЕ ЧОРНЕ ВІРОЛОМСТВО
не на розбій нагострені шаблі,
не ради слави і не задля помсти, —
а за свободу рідної землі!
МЕНІ КЛЕЙНОДИ, СПРАВДІ, ДАВ КОРОЛЬ.
Він ще вважав, що я його підданець.
Так нам судилось. В пеклі наших доль
не знаєш сам — ти бранець чи обранець.
О, не забуду, доки і живу,
і той майдан, і ті дерева з інеєм.
Мені дали козацьку корогву
і привілеї з королівським іменем.
З гармат смальнули, сніг сипнув з гілля.
Я тішився клейнодами своїми.
Але чому — імено короля,
а не ім'я священне України?!
Гарматний грім одгуркотів і стих.
Приймав послів я у своїй господі.
Пили вино із кубків золотих,
воно було гірке мені на споді.
Я ту гіркоту заливав вином.
Пив за здоров'я їхнє. А Гелена
люльки нам набивала тютюном.
І я димів, як попіл Карфагена.
Вони не знали, що в моїй душі.
Чи вдячен я за ласку королівську.
Біля гармат стояли гармаші.
Мені не спалось. І не спалось війську.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574158
Рубрика: Гражданская лирика
дата надходження 13.04.2015
автор: Володимир Туленко