Лина Костенко «Берестечко» Часть 21

Лина  Костенко  «Берестечко»

Часть  21


И  как  увидит  нас  пиит  с  всемирной  славой?
Ни  светского  письма,  ни  ценностей  людских.
Поэты  прославляют  власть,  страну,  державу…
А  наши  –  не  о  том.  А  о  себе  самих!
                 Вот,  если  б  нам  бы  матушка  Оранта
                 Подкинула  б  Вергилия  и  Данте.
И  был  бы  он,  как  пёс  приблудный,
И  неизвестным,  как  поэт.
Неграмотного  того  люду,
Который  есть,  а  может  –  нет?

МЫ  –  ЛИРИКИ,  И  ЛЮБИМ  МЫ  ВЕРТЕПЫ.
Нам  главное  –  исполнить  песню  о  калине.
Идет  Шрамко.  Вон  –  рясою  метёт,
И  подымает  вверх  цветную  эту  глину.
                       Иль  думал  я,  что  буду  доживать  в  глуши?
                       Как  одинокий  волк  в  изгнаньи,  в  мрачной  клетке.
                       Шрамко,  пожалуй,  никогда  не  согрешит
                       И  не  изменит.  Также,  как  и  ведьма.
С  джурой  и  оружейником  они,
Как  в  выжженной  степи  растут  цветочки.
Мне  с  ними  не  так  горестны  те  дни,
Где  тишина  за  горло  душит  молча.

ЧЕРНЕЮТ  НАШИ  ТЕНИ  У  ВОРОТ.
Горит  костёр,  казан  весёлый  пар  вновь  выпускает.
И  час  от  часу  снова  жизнь  пришлёт
Мышей  летучих,  что  вверх-вниз  шныряют.
                         Впервые  я  услышал  тишину,
                         Мне  показалось,  что  уже  я  глохну.
                         Угли  тихонько  песнь  поют  костру,
                         И  я  –  костёр…  Чуть  погорев,  засохну!

ШРАМКО  ВСЁ  ХОДИТ  НА  ВЕЛИКИЙ  ШЛЯХ,
И  ищет  сына  в  этих  он  полях.
                         Приносит  слухи.  Новости  плохие.
                         И  снова  в  душу  лезет  чёрный  чёрт.
                         Дубы  столетние,  не  то,  что  молодые
                         Сквозь  листья  чёрные  глядят.  Погода  ждёт
Боёв  за  счесть,  ведь  как  боролись  деды.
И  пусть  потерь  всех  нам  не  сосчитать.
Опять  учись,  мой  побратим,  ковать  победу,
Учись  в  боях  победу  добывать.
                     Всё  тоже  панство,  притесненья,  злоба,
                     Как  год,  как  два,  как  три,  и  даже  пять.
                     Как  тормоз  польский  стали  для  народа,
                     Как  буфер,  как  шлагбаум…  И  стоят.

Адам  Кисель  –  приверженец  войны,
Как  цепь  литовская  молотит  в  обе  стороны.
                 Горит  Волынь.Болит  Галичина.
                 Ярёма  продал  совесть  всю  до  дна!

И  появился  снова  гайдабура.
Как  дикий  зверь,  живущий  на  отруб.
Отаман  Лысенко,  а  попросту  вовгура
Народ  мордует  словно  душегуб.

И  умирает  пополам  разорванный  наш  край…
Вступает  в  Киев  Радзивил,  как  самурай.

ВСЁ  СЛОВНО  В  ПРОПАСТЬ.  КОРСУНЬ,  ЖЁЛТЫ  ВОДЫ.
То  был  не  путь,  а  небольшой  маяк.
Лишь  схватим  каплю  малую  свободы,
И  не  сумеем  удержать  никак.

И  снова  нам  лихие  дни  настали.
И  вся  свобода  перерубана  на  пне.
Свободен  я?  Отвечу,  что  едва  ли.
НО  ДУХ  СВОБОДЫ  ГОВОРИТ  ВО  МНЕ!


*****


Костенко  Ліна  «Берестечко»

Частина  21


А  ЩО  У  НАС  РОБИТЬ  ВСЕСВІТНЬОМУ  ПІЇТУ?  
Ні  світського  письма,  ні  людяних  понять.  
Піїти  всіх  земель  говорять  всі  до  світу.  
А  наші  все  до  себе  гомонять.  
Ну,  а  якби  нам  матінка  Оранта  
підкинула  Верґілія  чи  Данта?
То  й  був  би  він  тут  за  приблуду  
і  невідомий  на  весь  світ  
неодукованого  люду  
неошанований  піїт.
МИ  —  ЛІРНИКИ.  МИ  ЛЮБИМО  ВЕРТЕП.  
Нам  головне  —  співати  про  калину.
Іде  Шрамко.  Он  рясою  мете  
попід  горою  кольорову  глину.
Чи  думав  я  так  доживати  вік?!  
Не  втішений  ні  друзями,  ні  дітьми.  
Ото,  мабуть,  єдиний  чоловік  
мені  ще  вірний.  Крім  хіба  що  відьми  
та  зброяра  і  джури.  Отако.  
Ні  жить  не  хочу,  ні  вина  із  бочки.  
Я  тут  би  вмер,  якби  не  цей  Шрамко.  
Хоч  є  принаймні  з  ким  посидіть  мовчки.
ЧОРНІЮТЬ  НАШІ  ТІНІ  БІЛЯ  БРАМИ.  
Горить  багаття.  Булькає  казан.  
І  час  від  часу  зависа  над  нами  
коштовностями  зір  усипаний  кажан.
Я  чую  тишу  вперше  у  житті.  
Мені  здається  іноді,  що  глухну.  
Шугають  в  пітьму  іскри  золоті.  
Я  теж  багаття.  Погорю  і  вщухну.
ШРАМКО  ВСЕ  ХОДИТЬ  НА  ВЕЛИКИЙ  ШЛЯХ.  
Все  виглядає  сина  у  полях.
Чутки  приносить.  А  вони  невтішні.  
Усе  як  душу  побиває  шріт.  
Старі  дуби,  дукатами  торішні,  
крізь  чорні  пальці  дивляться  на  світ.
Боролись  ми.  Боролись  наші  предки.  
Вже  наших  втрат  неміряне  число.  
А  знов  свободу  починай  з  абетки.  
А  знову  скрізь  те  саме,  що  й  було.
Те  ж  саме  панство.  Утиски,  оренди.  
Як  рік,  і  два,  і  три  тому,  і  п'ять.
Стоять  ті  польські  консистенти,
постоєм  стали  і  стоять.
Адам  Кисіль  там  робить  якісь  скоки.  
Як  той  литовський  ціп  —  
                                           молотить  на  два  боки.  
Горить  Волинь.  Болить  Галичина.  
Ярема  знову  людність  розпина.
А  тут  іще  з'явився  гайдабура.  
Як  хижий  звір,  живущий  навідруб,  
якийсь  отаман  Лисенко,  вовгура,  
безвинний  люд  мордує,  душогуб.
Конає  край,  розірваний  навпіл.  
І  вже  вступає  в  Київ  Радзивілл.
ВСЕ  ЯК  У  ПРІРВУ.  КОРСУНЬ,  ЖОВТІ  ВОДИ.  
І  що  не  шлях,  то  вічний  манівець.  
От  тільки  хопим  дещицю  свободи,  
і  знову,  знову  все  іде  в  нівець!
І  знов  на  нас  якась  лиха  година.  
І  знов  свобода  зрубана  на  пні.  
Ох,  у  житті  свобода  лиш  єдина,  
одна  свобода  —  та,  що  у  мені!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574084
Рубрика: Гражданская лирика
дата надходження 13.04.2015
автор: Володимир Туленко