1. Серце
Крокуючи в тумані, сивому й густому,
Крокуючи без стежки по полях
У радості, що лиш одному
Доводиться блукати в снах
Із думкою гнітючою, важкою,
Та поглядом свідомим та ясним
Й рукою впертою, твердою
Боротись із даремним та пустим,
Що укріпилось в серці назавжди,
В граніт його перетворивши,
Що змушує іти й іти,
Усе позаду залишивши,
Шукаючи хоча би промінь там,
Де б мало бути небо,
Та не вірю вже очам
І почуттям і слуху без потреби,
Бо серцю більш не вірю я,
У нім немає більш життя…
…життю я вірив, вірив й довіряв
Й хотілося усе на світі взнати,
Та помилився серцем—впав
І в карі мушу тут блукати…
Туман не щезне, не зійде
Й не зацвітуть ромашками поля,
Ніхто на зустріч не прийде,
Бо в серці цім нема життя.
Хіба б на Сонце подивитись,
Хіба би впасти в білі пелюстки,
Хіба тепла душевного напитись,
Хіба когось покликати у сни,
Хіба комусь про щось сказати,
Хіба довіритись очам,
Та що граніт спроможне проламати
І перевернувши той бедлам
Й вогкими куснями життя зібрати?...
…Блукаю у тумані, мовби в снах
І чую—серце вже не б’ється,
Й нема ні Сонця, ні ромашок, є ще страх,
Що так й ніхто з туману не озветься…
…і я іду, не бачачи шляху
Вслухаюся у тишу,
Усе це в снах, не на яву,
Та прочитаєш те, про що опишу…
9.03.13
2 Закохана пара під зоряним небом.
Туман густий ніяк не розійдеться
Уже і другий день шляху
Й ніяка квітка не зіпнеться
І не прикрасить пустоту.
Я би у спогадах втопився,
Та їх полишив, викинув усе
І сам серед туману опинився
Вглядаючись в безрозмірне й пусте.
Мені би світоч віри на надії,
Мені би дзеркало в щасливий світ,
Щоб я побіг в тумані сміло
І відшукав ромашки цвіт…
В бедламі, серце скам’яніле,
Твердиня відчаю й жалю,
Хто ж камінь вогкості зігріє
Й наповнить сонцем пустоту?
Хто скаже слово манівливе,
Хто поглядом покличе в далину
Й обніме ніжно та томливо
І прошепоче: «Я тебе …».
Із нічого робити у тумані
Уява створює солодкі міражі
Й картині бажані й гадані
З’являються далеко десь в кінці.
Й бажання глянути й зігрітись
Уперед штовхають тіло
І я біжу, аби зустрітись
Із мріями скоріше сміло.
Та раптом шпортаюсь, паду
І лиш на мить туман зникає
Й весняну бачу я пору
Й химерний хтось Ромашку обнімає…
…маленька лавочка посеред саду
Під небом зоряним яскравим,
На ній, вглядаючись в красу
Обоє дихання по зупиняли,
Щоб не порушити спокійну тишину
І чути—серце калатає
В обох, немов одне
І кожен щось томливе відчуває,
Мовчить, проте
Долоні міцно затискає
Беручи й віддаючи все тепло,
Бо щось таке у грудях має,
Що все навкруг навіки замерло…
Оговтався, піднявся у тумані,
Схвильований солодким міражем,
Тепер буду в постійному чеканні
Під градом вітром та дощем,
Не знаючи куди звертати,
Щоб сад побачений знайти,
Я краще буду тут чекати
Докіль стежину не покажеш ти!
10.03.13
3 Захід
Лежав я, спав, туманом оповитий
У других снах, в ілюзіях блукав,
Де я сміявся, де хотілось жити,
Де вірну, щиру половинку мав.
І я би спав не знати доки,
Докіль не вчув легенькі кроки
І голос тихий—з пустоти:
«Іди за квітами, іди…».
Збентежений, проснувся і здригнувся
Росою вмитий у краях без меж,
Чи голос той мені у сні почувся,
Чи може марево той голос теж
І я прислухався дихання втамувавши
Вглядаючись в спокійну сивину
У цей момент іще не знавши,
Що вихід все ж знайду.
Щось блякло, мовби, далі
Й невпевнено до того я ступив,
Ступав легенько і помало
І ба, злякався, ледь не наступив
На ніжне сонечко у білих пелюстках,
На квіточку малесеньку, тремтливу,
Таку, яку я бачив в міражах,
Де та Ромашка усміхалась мило
Єднаючись із кимось у серцях,
Що тактом бились, мов одне:
Таке стається, як Весна прийде.
Ромашку взяв з землею у долоні,
Вона тремтіла без тепла
І думка враз запульсувала в скронях,
Що я повинен зберегти ось це життя…
Й я збережу, я сили докладу
І більше не стоятиму на місці
У цих краях я Сонце віднайду
І дам ромашці далі цвісти.
І я пішов в незвідані світи,
Пішов тікаючи з туману,
Пішов аби тих меж дійти,
Де Сонцем я зігрітий стану,
Де я відкрию щось нове
І де ромашка розцвіте.
Тяжкий той шлях, що ним іду,
Туман немов тримає,
Та радий я що квіточку несу
Вона мене немовби зігріває.
Туман клубився навкруги
Й земля кудись униз тікала,
Чим далі важче було йти,
Та пелюстки ромашка не ховала.
Її до серця притискав,
Її від когось захищав
Й ромашці своїй щось шептав,
Хоч може і не їй—собі,
Щоб легший шлях з туману видавався,
Бо кроки ті чимраз були важкі,
Але й туман немовби розповзався,
Хоч ще чіпався, намагався
У власні дебрі розум затягти,
Але мені хотілось йти.
Й я від напруження вже очі закривав,
Але ромашку захищав,
Докіль не вразило мене…
Докіль мене не засліпило
І прояснілося навкруг усе,
І це було для мене дивом.
Бо я стояв—на краєчку, вгорі
І нас з ромашкою проміння обнімало,
І стало тепло так мені,
І добре на душі та серці стало.
Я бачив світ увесь згори,
Я бачив захід Сонця
Сюди ж я мав з ромашкою прийти
Й я став для неї оборонцем.
Ромашку у тумані оберіг
І тут я квітку посаджу,
Аби неспокій знищити її не зміг,
Її просту і радісну красу…
Тож, посадивши—збоку сів
Й вглядався у червоне небо,
Ще стільки в голові роїться слів…
…та їх казати ще нема потреби.
А я чекатиму з ромашкою ось тут
Із квіткою, яка ніколи не зів’яне,
Чекатиму і будь-що-будь,
А ти мене ось тут й застанеш…
Тож я чекатиму, ти не мовчи,
Показуй уперед дорогу
І світ квітковий покажи,
Де може і зустріну: босоногу
І всміхнену Ромашку чарівну,
Яка цвіте й втішається життю…
10.03.13
4. Хатина на отій горі.
Проснувся від ласкавого цілунку
Й томливе щось у серце увійшло
Й бадьорим став від того я чарунку:
Що квіточка була і сонячне тепло.
Веселі пелюстки у носик скоботали,
Ромашка моя весело всміхалась,
Її слова у снах мені лунали,
Що тумани смутку унизу зостались.
Я глянув новим поглядом на світ,
З високої гори, на сонячне проміння
І тут навколо був один лиш цвіт—
Тота ромашка, що моє бажання та стремління.
А Сонце високо зійшло
Й весь світ предивний навкруги стелився,
Позаду лиш туманом затягло
Оте життя—де гірко помилився.
Та це було, хай кане в небуття,
Нехай з туману і не виглядає,
Бо я плекатиму нове життя,
Яке ось тут так ніжно обнімаю.
Її, ту квітку чарівну,
Яка завжди глядітиме на Сонце,
Яка сподобалась, яку я полюблю,
Якій я буду другом й охоронцем.
І теж не знаю, що отам, вгорі,
Чи буде злука, чи розлука,
Та в цьому світі добре є мені
Й ромашка ця чарівна розвіває скуку.
Й куди б у цьому світі не пішов
І що б з ромашкою не сталось,
Вертатимуся на цю гору знов,
Щоб серце наново надією пройнялось.
З думками цими роздивлявся я гору:
Така велика і така широка
Й моя, немов уже давно живу,
Та ой, що за морока,
Ось встав й на краєчок гори гляжу—
А там хатинка одинока:
«Рости ось тут, туди піду,
А раптом марево у ній знайду!»--
Сказавши так ромашці чарівній,
Моїй подружці рятівній,
Невпевнено я рушив в інший бік
І тим ромашечку на нове я обрік!...
Хатинка видавалася пустою
Й стояла аж на краєчку гори,
Балконом висячи понад пустотою,
Такої тихої, домашньої краси:
Фундаментом із каменя—твердий,
А стіни--рубана колода,
Поверхами два і дах міцний,
Із черепиці—літом прохолода,
І вікна дуб, і шиби в них скляні,
І ставні захищають їх від вітру,
За ними квіти й тюлі надлегкі,
А чується, немов сміються десь там діти.
Могутні двері—ті, що захищають дім
Були ледь-ледь відкриті
І я розгублений зовсім,
Здається тут хотів би жити.
І я вагаюсь, йти, не йти,
Ось гойдалка на двох обіля,
А може ще підкажеш ти,
Чи можу увійти я сміло.
Я краще тут погойдаюся сам
Й помрію про ромашку там на склоні,
Й довірюсь таємничим голосам
В яких, здається, я уже в полоні…
11.03.13
5. Гойдаються уже обоє.
Не знаю, скільки колисався я часу,
Та заколисала гойдалка мене до сну
І в снах наснилося мені буденне:
Холодне, непривітне, навіть темне.
Тож як же радий був проснутись знов,
Але прийшлось недовго порадіти,
Бо ж той туман я так і не зборов
Й він вирішив мене ось тут зустріти.
Та вперся я, до нього не хотів,
Я ж бачив вчора сонячне проміння
Й звернувся із проханням до вітрів,
Щоб проявили ті своє уміння
Й туман триклятий рознесли.
І сталось так, немов би за велінням
Й на диво, ті вітри прийшли,
Туман натомість проявив сумління
Й ніяк не хтів униз повзти.
Але посилились, злютішали вітри
І з напором таким на гору надавили,
Що забрязкали в будиночку шибки,
Мені же лячно стало, та немило.
І потягли вітри туман у інший бік
Й гора немов на двоє поділилась,
А я зрадів, що вітер хоч туман той відволік
І напасть та мене лишилась…
Та з тим і холодом від неба потягнуло,
Неначе я про щось забув,
Бач, серденько тепла не чуло
І я самотнім у всьому світі був.
Я колисався, колисався
Й не бачив як товклися ті вітри,
А я ж не думав і не здогадався,
Що там засмучено, Ромашко, ти,
Рід вітрами здригалася, хиталась
Й шукала прихистку й душевного тепла,
Ти ж бо одна-однісінька зосталась
На всій горі—самотня і сумна.
А я, невіглас, колисався
І марно поглядом навкруг блудив,
На з’яву марева намарне сподівався
Й здається так же і намарне жив.
Й не дивно, що туман той клятий,
Так високо добрався в глушину,
Він хоче мати, мою душу мати:
Загублену, засмучену й пусту.
І я хитався, до вітрів вслухався,
І голосу з надією чекав,
І як же стрепенувся, здивувався,
Коли той голос справді пролунав.
А пролунало пташки щебетання:
Тривожне, дещо неясне.
Я в голосі отім відчув якесь страждання
І щось таке, як і в мені—пусте.
Та пташка щебетала і звивалась,
Навколо крутячись і рвалась в даль,
У співі своїм майже захлиналась
І в голосі отім я чув печаль…
Стурбований, здивований за пташкою подався
Й направду та мене вела
І я згадав—в вчорашнє повертався,
Де мила моя зосталася сама.
І серце моє гірко заболіло,
До мене ж, дурника. Дійшло,
Що пелюстки мої, солодкі, білі
Понищити хотіло моє ж зло.
Це ж ті вітри, прелюті і скажені,
Що гнали із туманом все старе,
Вони—думки, важкі та навіжені
Ромашечці моїй робили зле…
Й чимдуж побіг на краєчок гори
Й ввірвався в хаос з вітру та туману,
Кричав: «Пішли усі, униз пішли,
А то я воювати з вами стану,
Я ж бо боротимусь немовби на мечах,
Я ж бо заколю я поріжу,
Я розіб’ю кайдани—власний страх,
А спогади під корінь зріжу
І вкину вниз із кличем бойовим
Й мечами перекрию вам дорогу,
Аби з ромашкою лишатися одним
І відповідь давати лиш одному Богу.
Я це зроблю, не пошкодую,
Я стану в бій—з одним кінцем,
Я верхній світ до щенту поруйную,
Й залишусь тут немовби вигнанцем…
Та буду поряд з пелюстками,
Я буду з Сонцем, з небесами,
Я матиму прихильність і тепло,
А ти іди униз—імло!...
Й усе затихло на горі,
А я задиханий спустився на коліна,
Глянув на пелюстки закриті і сумні,
Та квіточка зробилась мов осіння:
Схилилася тремтливо до землі
І так болюче виглядала,
Що зле зробилося й мені,
Немовби серце затихало…
Ромашку взяв я ніжно у долоні
І до хатинки рушив на краю,
Я був в полоні. Став в полоні,
Бо в цьому світі більше я живу,
Але раніше більш блукав в тумані,
Тепер і друг у мене є,
Комашечку лишати більш не стану,
Нехай вона зі мною всюди йде…
Крутився я стурбовано біля хатина
Докіль не трапив я на горщик з глини,
Й туди набрав найкращої землиці
«Нехай тобі ось тут найкраще спиться,
Ось тут під Сонцем зацвітеш,
А я посиджу, подивлюся,
Як ти розкриєшся і відійдеш,
Лиш в снах на гору повернуся,
Докіль ти теж в своїх ділах будеш…»
Я так шептав, немов собі
Й гойдалися на гойдалці ми двоє,
На всій горі самотні та одні
Захоплені своєю грою…
Ми тут гойдаємся, а час іде,
Та йде він там де ми шукаєм,
А тут цей час із нами жде,
Бо ми його в своїх руках тримаєм…
12.03.13
3. Сумна ромашечка зростала на горі
І від вітрів прелютих колихалась,
Я їй писатиму щодня вірші,
Аби ромашка моя лиш всміхалась…
6. Гойдаються на гойдалці обоє, та вже обнявшись, й один одному дають своє тепло.
Буденні сни пройшли на щастя швидко
Й як тільки-тільки стало видко
Я поспішив відкрити взір,
Аби всьому життю наперекір
Лишатися Романтиком в душі
З надією поглянути у добрі та ясні,
Хороші очі, щирі, не пусті,
А повні ласкою, кохання
І життєдайного бажання
Прожити радісне життя.
Але граніт не вломить почуття
Й два серця кам’яних
Тут стукають в полоні
Подій далеких й неясних
І дріб’язкових, на долоні
Немов пісок із власного шляху,
Й піщинки ті дрібні й солоні,
Розвіялись й упали в пустоту,
Й хіба допоки пульс буде у скронях,
Ми пам’ятатимем мізерію оту…
Тому то гнав вітри-думки
Й тумани гнав печальні та скорботні,
Аби в новому світі вільно йти
І дні прожити безтурботні.
Але якщо захочеш ти,
Ми можемо пройтись місцями,
Які так міцно в розум мій вросли,
Що випнулись окремими краями
Ось тут,в які не дуже хочу йти,
Бо там печаль, там сльози, гіркота,
Вони понищили моє життя,
Роздерли мрії та надії,
Наслали темінь й суховії,
Зродили демонів, недобрі сили
Й для них по всьому світі гнізда звили.
І я безпечний хіба тут:
До Сонця близько ті не забредуть
Й мене оберігає твоя сила,
Бо ж образ мій ти справді полюбила,
Й нехай не там, нехай лиш тут,
Та й тут уявною зі мною будь
Й тебе як особливою створю
І Берегинею Життя назву…
Ромашечка моя кохана спала
Голівоньку схиливши на долоні,
Та місця вочевидь їй було мало
У своїм глинянім вазоні…
Нас гойдалка усе іще гойдала,
Туман я бачив глибоко внизу
Й згадав як пташка щебетала
І як ж її занесло в вишину,
Та ще й в вітри, та ще й в тумани
І ще змогла вона допомогти,
Якщо я знов її застану,
То попрошу ромашку берегти,
Взамін на моя дружбу допомогу
Й молитвами подяка Богу…
Ромашку гладив і ласкав
Й хотілось пелюстки ті цілувати,
Але ж не відав і не знав,
Чи може те ромашечка прийняти
І чи відкриється сповна,
Щоб я сповна Ромашку міг обняти.
Я ж не холодний, не черствий,
Я повен віри та надії,
В душі ж хлопчисько я простий
І як усі бажаю й мрію…
Ось я б ромашечку підняв
Із корнем висмикнув б з землиці
І на рівно з нею став,
Як юним людям це годиться.
Ось я б пішов в танок,
Кружляючи з тобою в хмарах
І кожен наший крок,
Веселкою сіяв, немовби в чарах
Ми розсипали би зірки
На схили ромашкові,
А в небі засіяли б свічечки,
Такі яскраві й різнокольорові,
А Сонце б заховалося на ніч,
Аби ми вдвох лишились,
Розгублені у тиші, віч-на-віч,
Всю ніч, докіль не благословилось
І Сонце нас в обіймах не знайшло.
Але засліплене коханням
У хмари білі не ввійшло
Боячися глузування…
Та стій, Романтик, зупинись,
Ти так далеко не несись,
Ти все ще гладиш пелюстки
І з гори не хочеться іти,
Бо там внизу гіркі тумани,
А зверху день, частіше ніч
Й ромашка просинатися не стане
Й не буде того: віч-на-віч…
Та як, чому, хіба всю ніч
І день увесь повинен я чекати,
Тепла, уявних свіч
Й можливість квітку цілувати.
Я поцілую вже, ось тут,
На гойдалці у ніжні пелюстки,
А ти Ромашечко жорстокою не будь
І за жагу мене прости…
І впилися вуста в солодкі пелюстки
І світ поплив, кудись там полетів,
Мене ж немовби коні понесли,
Такі баскі, до весняних степів
Де лиш ромашечки росли.
Й я там упав в бажані квіти
І тіло ласка пройняла,
А серце стало дико стукотіти,
Немовби в нім аж два життя.
А очі, очі сльози вмили,
Вони потоком потекли
І річечку тепла створили
В яку ввійшли обоє ми…
Так ми, гойдаючись у мріях,
Я тут, а ти десь там,
В фантазіях обох зігріли
Й надію дали втомленим серцям.
І хоч Романтик із горшком лишився
Вглядаючись у сонну квіточку свою
Й вагаючись—а може помилився
І знов прямує в пустоту.
Та так, не хочу сам лишатись,
Я б ще ішов у ті світи,
Де можна і боротись і кохатись,
Лиш би була зі мною ти.
Позволь промінню квіточку забрати,
Й згодись сама прийти,
Щоб міг тебе уявно обійняти
І на поля ромашкові вести,
Прямуючи повз ріки та ліси,
І замки, села, гори,
Нам йти би, далі йти,
Нам би побачити уявне море
І так далеко заплисти,
Щоб вже не знати ні страждань, ні горя.
4. Ромашечці б сказати слова три
І все тепло у них вмістити,
Та справжню квіточку ще треба віднайти
Й на свою сторону її любов схилити…
13.03.13
7. Серця їх почуттями незнаними запалали…
Любов сильніша за вітри,
Любов сильніша за тумани,
Але так важко ту любов знайти,
ЛЮБОВ, а не якісь дурмани,
Які немовби трясовиння
Засмоктують на дно,
Які немовби павутиння
Яке печалі згуба заплело…
Ось сплю я й бачу сни:
У них живу, працюю,
У них в думках лиш ти
Й з тобою щось в майбутньому планую,
Але не знаю як, куди
Мені звертати, прямувати,
Бо тут, у снах, далека ти,
Тому доводиться у грі кохати…
Але і в грі я намертво люблю
І в грі я можу те чинити,
Чого у снах не досягну,
Бо вагаюся, боюся причинити
Розчарування, смуток та печаль
За втрачені надії,
Бо ти є совість, ти—мораль,
А я собі—не вірю…
Зате є гра—безмежний світ
І в ньому можна будь-що будувати
І я б боготворив твій юний цвіт,
Який буде всю вічність розцвітати,
Який буде в красі рости
І Сонцем душу наповняти,
Бо ж ти жива, життям є ти,
Бо можеш—покохати…
Так мало тих, які не знають
Про свої щирі почуття,
Бо так приречено кохають,
Що думають, що це—життя,
Що бути поруч необхідно,
Святий обов’язок обох
І їх любові вчити не потрібно,
Вони і є любов усіх епох…
Мені б таку любов навіки,
Навіки, лиш одну,
Та ба, спливають часу ріки,
А я самітником живу.
Я не знайшов кохання в цьому світі,
Я не знайшов ні ласки, ні тепла
І ні з ким, ні про що погомоніти,
Бо в мене не така душа.
Так, я Романтик, може і останній
І я стараюся не кидати слова,
Бо я зруйнований, бо я печальний
Й не хочу внести це в чиєсь життя…
Я так ціную ту Ромашку
За простоту, за радість, за добро
І ти не квіточка, а ти вже пташка,
Яка дала надію і тепло,
Бо ж ти землиця й ти є Сонце
Та кожної травиночки стебло,
Твоє ім’я—моє віконце
У світ, де зле усе з туманами пішло
В гіркі долини й там лишилось,
А я з тобою—на горі
І це єдине, що не снилось
В ілюзіях та мареннях мені.
Проснувся врешті від важкого сну
І Сонце високо стояло
Й проміння слало на гору
І ним гойдалку колихало.
Моя ромашечка цвіла,
Така красива, білощока
В собі містила все життя
І радістю наповнена глибоко,
На пелюстках ж бриніло почуття,
Що на долоні лилося потоком
І мав таке я відчуття,
Якесь безмежне та солодке,
Що врешті-решт дійшов пуття
В своїм житті наповненім толоки
Усяких неприємностей буття.
І захотілось обнімати,
Мою ромашечку премилу, чарівну,
Мені б із нею станцювати
Під музику натхненну та легку
І легко так за талію обняти
Вглядаючись у очі і вести
В кінці ж замружитись…і цілувати.
Й удвох в прогулянку піти
І щось неладне там казати,
Бо ж головне, що поруч ти
І кожну мить я можу обнімати
Й вуста до вуст солодких піднести
І знову й знову цілувати,
Бо це ж бо ти, Ромашко, ти!
І дивом ноги понесли,
Мене із горщиком кружляти,
Навкруг хмаринки попливли,
Почали вниз і вверх стрибати,
Будинок й зовсім десь пропав
І пелюстками зарябіло
І я не втримався—упав
І стало зовсім біло-біло.
Я все ще квіточку тримав,
Я чув її на грудях біля серця,
Й немов свідомість би втрачав
Та міг б з ромашкою ось тут й померти,
З легкою думкою, без каменя в душі,
Зігрітий пелюстками,
Що ще потрібно у житті,
Коли єднаєшся серцями?
Й лежачи так таке відчув
Немов ромашка піднімалась
Й я не зрозумів й не збагнув,
Що діялось, що власне сталось…
Я з силою тому впирався,
Я квіточку віддати не хотів,
Та хтось ромашечку забрати намагався,
Без попередження, без слів.
Я з важкістю прийшов до тями
Й не міг повірити очам,
Застиг без подиху в нестямі,
Залишився на долі сам
Із горщиком спустілим у руках—
Ромашка моя ввись піднялась
І у душі зродився страх,
А може квіточка і геть подалась:
«Куди ж ти, квіточко, куди,
Не бійся щирості, бо я є щирий,
Вернись назад, прийди
Й нам буде добре разом й мило,
Я ж вчинками підкріплю ті слова,
Які такий глибокий слід лишили
І влилися в твоє життя…»
Так шепотів, благав на долі,
В страху, без сил та волі,
Що ти підеш, ти не вернешся
Й для іншого Ромашкою назвешся.
Мене ж потягне знов в туман
І я зостанусь там навіки сам.
Такі страхи на мене налягли,
Докіль на сходження дивився,
Проміння Сонця квіточку тягли,
Докіль в думках Ромашечці молився
Й просив у неї ласки і тепла,
Якого в неї так доволі,
А я би їй віддав життя
І волю з ним і свою долю.
Й допоки мордувало каяття,
А я не міг і дії учинити,
Ромашку-квітку ввібрали небеса,
Аби вона могла лиш там світити…
І очі я долонями закрив,
Схиливши плечі, на колінах
І сльози гіркоти пролив
У невідомих перемінах.
Й з землі забило джерело
Солоної води моєї втрати
І тіло сумом затекло,
В страху, що нікого уже кохати…
І так сидів по пояс у воді,
Що водоспадом вниз спадала,
Докіль не вчулося мені
Немов ясніше в світі стало.
Сльозливі очі я відкрив
І дивом захопився:
Невже помер і знов ожив
Й на небі опинився?...
Я бачив зірку, зірку на землі
Іще сильнішу аніж Сонце,
Вона спалила страх в мені
Й розширила оте віконце,
Де маю мрії чарівні,
Де маю ту кого кохаю,
Де тепло, радісно мені,
Де Берегиню обнімаю…
І встав я, по коліна у воді
Й мені Ромашка усміхалась,
Всміхалися вуста живі,
Які життям переливались.
Проміння в кучерях губилось
Й текло з зіниць очей,
А я не вірив—ти явилась—
Солодка мрія мовчазних ночей…
Ти підійшла, яскрава, босонога
Ішла по тверді на воді
І руку простягнула допомоги
Сумному, у сльозах мені.
Я не відмовився, до тебе прихилився
Вслухаючись у серця стук
І я очистився, я просвітлився
Розніжений від дотику твоїх приємних рук.
І на горі, над водоспадом
Солоних вод із моїх сліз,
Були обоє певні, раді
Уже малюючи ескіз
Чогось незвичного і непростого,
Яскравого і сильного такого,
Чого ще інші не сягли,
Та ми отримали, ми здобули,
Ми разом сповнились одного:
Всесильного, Могутнього, Святого,
Та водночас і щирого й легкого,
Більшого за Сонце почуття,
Яке привносить сенс в життя…
14.03.13
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572158
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.04.2015
автор: Kanotres